Персональна виставка фотографа Павла Мазая «Земля Мирона»

16 квітня за підтримки Промислово-будівельної групи «Ковальська» та українського бренду взуття Kachorovska відкрилась персональна виставка фотографа Павла Мазая «Земля Мирона».

Серія світлин, що складається з 25 робіт, цілком присвячена півню Мирону. Фото ілюструють життя птаха в селі на Чернігівщині, яке час від часу відвідує Павло, щоб змінити мистецьку працю на фізичну й більш заземлену. Втім, навіть випадкове знайомство з Мироном стало джерелом натхнення для Мазая. Кураторкою експозиції стала давня подруга Павла Мазая, виконавча директорка Kacho Group та креативна директорка бренду Kachorovska Аліна Очеретяна (Качоровська).

Всі світлини можна буде переглянути в БЦ «Торонто», у фойє будівлі Промислово-будівельної Групи «Ковальська» та другому поверсі офісу компанії. Експозиція є безплатною для перегляду та працюватиме з понеділка по пʼятницю з 10:00 до 18:00, крім середи, в цей день виставка буде доступна з 14:00 до 18:00.

Крім цього, під час перегляду можна забрати набір памʼятних листівок, відправивши пожертвування від 200 грн на благодійний збір для відновлення наших військовий. Кошти будуть передані благодійному фонду «Н-ХЕЛП».

Автор фотографій – Олександр Ларичкін 

Про виставку. 

Мирон – ім`я грецьке, пішло від слова «миро». Це така олія, яку використовують в таїнстві миропомазання людини, а також при освяченні новозбудованих храмів, вівтарів. Колись людей мазали, благословляючи на царство.

Мазай, Земля Мирона. Таких співпадінь не буває. Навіть творчих. Ці двоє мали зустрітися.

Півень в український культурній традиції – давній багатошаровий символ. Тут і сонце, і вогонь, і войовничість, і господарність, і жертва, і чоловіча сила, і воскресіння, і каяття, і оберег від пожежі. Мабуть, настільки потужного символу в українській культурі й нема.

Павло Мазай, звісно, все це не брав до уваги, коли познайомився з Мироном. Вони зустрілися одного дня в селі Чернігівської області, куди Мазай їздить попрацювати, причому не тільки творчо, а й цілком фізично. Дрова рубати, щось косити, возити, носити.

Ну в селі якось не прийнято просто надихатись ідеями і мистецькими задумами, тим більше, коли тебе там всі знають. «Заїдь в село, – сказав мені колись Паша, — спитай, хто ти».

Познайомилися Павло з Мироном цілком випадково, як зазвичай і відбувається все найцікавіше в житті, випадковість — це ж непізнана закономірність. Павло чогось звернув увагу саме на Мирона, взяв його на руки, а Мирон не мав нічого проти.

Ну треба розуміти, хто такий півень. Що це за характер, норов, самовпевненість, гординя і все таке інше. Це істота ділова, в нього все під контролем, він не пасе задніх, не розмінюється на дрібниці. Йому не тільки кожен світанок нечисту силу відганяти, але й з ранку до вечора соватись по справах – тут порядок навести, там на місце поставити. Навіть якщо ви ніколи не були в селі, треба розуміти, що півник за красиві очі вам на руки не піде.

Про Мазая в селі кажуть, що «Паша щось знає», ну тобто якусь магічну таємницю. А прості люди аби що казати не стануть. Я питала в Павла, як вони разом працюють, як, власне, відбуваються їх сеанси, як Мирон це все витримує, чого дозволяє.

Я так зрозуміла, що Мирону теж цікаво. На деяких знімках він виглядає так, наче створив це небо й землю, і з щирим подивом тепер споглядає на все, що відбувається. В людей не завжди зустрінеш такий розумний погляд, змістовний вираз, вибачте, обличчя. Я – з міста. Для мене ці мазаївські очі і обличчя тварин – взагалі одкровення.

Це дуже делікатна, тендітна, ввічлива серія. Знімок з Божою матір`ю, сокирою і Мироном — просто Книга Буття, тільки не через слово, а через око. Про фотографію важко писати, можна щось натовкти навколо, але головне в цьому справжньому мистецтві відбувається з людиною, коли вона дивиться. А не коли починає розповідати, що побачила. Можливо, все найважливіше з людиною відбувається, коли вона мовчить.

Світ Мазая насичений більше тваринами, рослинами, безмежжю простору, ніж людьми. В нього є дуже виразна серія «Поклик безсловесних» — Павлу завжди цікавіше із тими, хто природою приречений мовчати. І в цьому спілкуванні він знаходить свою важливу драматургію — улюблене слово Павла. 

В Мазая багато автопортретів, і він там завжди сам один — серед поля, каміння, пагорбів, дерев, поміж небом і землею. Іноді в хаті, під хатою, це свідома самотність, в якій нема журби, жалю, відчаю, всього того, чого, як скажені, бояться і уникають люди. Особливо зараз, в епоху активної комунікації, яка менш за все сприяє взаєморозумінню.

Самотність Мазая — це теж його досвід мовчання. Один з автопортретів – у вирі стогу сіна – увійшов до «Землі Мирона». Він тут не випадковий і не зайвий.

Ну і ще один момент, який я не можу обійти. В селі півник рано чи пізно йде в суп чи борщ. В селі філософські безодні не працюють. Село живе і виживає, значною мірою тому, що їсть тих, кого годує. Павло сказав, що з Мироном цього ніколи не станеться і він проживе свій вік, скільки випаде. Я сподіваюсь. Але, як правило, так не буває. І ми всі про це знаємо. Тому не слід сприймати цю серію, як таку трохи вегетаріанську. Вона взагалі не про це.

Це історія не про село чи худобу. Ця історія багато про що, а ще про довіру, відчуття ближнього, свого, який не завдасть шкоди, не скривдить, але з ним цікаво. Свій – це ж не завжди і не обов’язково людина.

Важко пояснювати фотографію, але, може, людям, які тисячоліттями перебувають у захваті від самих себе, своїх здібностей, свого розуму, своєї еволюції, цивілізації, культури, самозакоханого усвідомлення, які ж вони унікальні вінці творіння, треба вже трошки прийти до тями. І спуститися на грішну землю. І уважніше придивитися до тих, завдяки кому ми живемо, хто дає нам сили. До тих, кого ми приручили, хоча вони нас про це не просили.

Ми навіть не уявляємо, що вони про нас думають, а цікаво було б дізнатись.

Кінець з кінцем, не слід забувати, що колись людей взагалі не було, а земля вже була. І спочатку точно було не слово.

автор тексту — Юлия Пятецкая