Фотопроєкт «Краса зі шрамом»

Фотопроєкт «Краса зі шрамом», ініційований ПУМБ у межах проєкту «Ми однієї крові», говорить про жіночу силу, яка не зникає після травми.

Військові: @anastasia_feniks, @multiiikk, @sanina.tinocka, а також цивільні жінки, які отримали поранення: @nadia_oksiuta, @olichka_urievna — у кадрі Костянтина Ліберова, в сукнях українських дизайнерів і з прикрасами з колекції «Любов варта всього» від @lifesavingmerch.Вони дивляться в об’єктив і в дзеркало, щоби сказати: «Я є. Я прекрасна. І я варта любові».

Яна Гровер

«Я ховала свою жіночу силу»

Операторка FPV-дронів в силах безпілотних систем, військовослужбовиця 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка, позивний «Мультик». Яні виповнився 21 рік, коли вона вступила до лав Збройних Сил України. Жінка воює заради доньки, якій зараз 67 років. Яна отримала численні бойові поранення обличчя та рук на Донеччині, а зараз проходить лікування рубців за допомогою національної програми безоплатної зовнішньої реабілітації «Неопалимі». Через травму має також часткові порушення слуху і пам’яті. Яна ділиться, що носити два слухові апарати дуже важко, адже зі стресом її слух погіршується. Щоб тренувати пам’ять жінка почала записувати від руки та дублювати нотатки в телефонах.  

*

Коли я прийшла до тями та побачила себе у дзеркало, то зрозуміла, що вже не буду такою, як раніше. З часом почала приймати та любити навіть ці рубці. Косметологи теж сказали, що це не найгірший випадок і можна займатися обличчям. Мені телефонували побратими: «Яно, воно тебе не зіпсувало, ти й так гарна, світишся зсередини». Поранення допомогло мені побачити, що в мені таїться набагато більше, ніж я показую ззовні.

Я приховувала свою жіночу силу. Завжди була більше пацанкою, та це і доречніше на полі бою. Хоча попри необхідність показувати жорсткість, я все одно залишаюся жінкою. Зараз я відчуваю цю жіночу силу у вмінні проходити темні часи, плекаючи своє світло. Можна бути красивою і без рубців, а в душі мати порожнечу і невпевненість у собі. 

Краса та жіночність для мене — це не про манікюрчики,  педікюрчики, брівки чи губки, а про твоє внутрішнє гасло. Що ти показуєш людям? Ти намагаєшся відповідати чиїмось стандартам чи тобі насправді так комфортно? 

Через мою зовнішність я стикалася з приниженнями від цивільних, особливо через руки, але я не звертаю на це уваги. Якщо для когось шрами та рубці привід образити, то ця людина ментально не подорослішала. Взагалі суспільству пора усвідомити, що у нас уже дуже багато фізично і душевно травмованих людей, і надалі, на жаль, буде ще більше. Треба вчитися приймати людину з пораненням, бачити, що в неї всередині і ловити момент, коли буде доречно запитати, що з нею сталося.

Любов до себе означає прийняти і пробачити собі те, що поки ти не така, якою мрієш стати, а походи до косметолога не усунуть проблеми, яка руйнує зсередини. Пробачити людям їхні очікування від тебе. І чітко знати, хто ти. Я можу поплакати, посумувати, витерти сльози, зібрати себе докупи та піти робити свою справу, жити сповна. Я кайфую від себе. 

Оля Одуванчик

Наші шрами — це наша сила та історія

Ольга отримала опіки внаслідок ракетного удару 14 липня 2022 року по центру Вінниці. Під час російської атаки жінка перебувала у медичному центрі, і щоб не згоріти живцем, пройшла крізь вогонь, прикриваючи обличчя правою рукою. Ольга допомогла врятуватись свекрусі, але сама дістала сильних опіків. Через рік її коханий чоловік загинув на фронті. Зараз Ольга проходить реабілітацію в центрі «Неопалимі». 

*

Після травми був шок, у мене нічого не боліло. Лише коли записувала «кружечок» у месенджері, то побачила обгоріле обличчя та волосся, рука була вже забинтована. З часом відчула нестерпний головний біль, перестала чути, а рука дуже запекла. Я пересувалась на кріслі колісному. Зламані ребра, баротравма, пекельний біль під час перевʼязок. Думка була одна: «Є заради кого жити, тому здаватись не варто!»

Коли чоловік побачив мене в лікарні, в його очах були біль і гордість. «Ти вийшла, ти змогла, бо ти моя Зайка. Дякую за те, що врятувала маму і себе», — сказав він. Я не знала, чи загояться рани без шрамів. Але він переконував: «Квіточка моя, ти у мене найгарніша, і найголовніше, що ти жива, а на все інше не звертай уваги». Памʼятаю, як жартома спитала чоловіка: «А ти мене таку кохатимеш? Він усміхнувся: «Я буду кохати тебе завжди!». Та не судилося. 

Через місяць я повернулась додому — на реабілітацію, до дітей. Чоловік знову був на службі. Батьки дуже допомагали мені у цей період, бо рука не працювала через глибокі опіки та контрактури. Але я вірила, що все недаремно. Та через рік — страшна новина: мій Юра загинув…

Я схудла, згасла, втратила себе. Хотілося сховатись від усього світу, стати чорною плямою. Гардероб перетворився на купу чорного одягу, хусток та повʼязок. Лише з часом я змогла відродити всередині ту життєлюбну дівчинку.

Вона прокидалась. 

Спочатку — манікюр та педікюр, розмови в жіночому колі. Потім фотосесія для проєкту у відвертому образі. Я дуже боялась осуду людей. Вона ж лише три місяці тому поховала чоловіка, і таке дозволяє?! Але власне ці страхи зупиняють нас на шляху до відродження. Тоді я побачила свою красу та жіночність, знову полюбила себе і стала більш уважною до свого тіла. 

Це мій шлях і я маю не ховатись, а йти вперед з гордо піднятою головою, бо мій чоловік Герой, а я його сильна та нескорена жінка. Я хочу, щоб наші діти пишались мною і брали приклад. Впевнена, чоловік хотів би, щоб я залишалась його красивою квіточкою завжди.

В дитинстві я не вважала себе привабливою, а тепер точно знаю: краса — в унікальності, а жіночність — це стан душі. Коли ти підходиш до дзеркала й усміхаєшся собі, підморгуєш та просто милуєшся.

Про чоловіків кажуть: «Шрами прикрашають». Але й наші шрами — це сила та історія. Ви не уявляєте, як важко віднайти сили жити далі, коли ти отримав такий удар долі. Тому дуже важливо відчувати підтримку суспільства, особливо рідних. Добре слово і дія завжди доречні. Не дивіться з відразою, не відводьте погляду. Просто прийміть нас такими, якими ми є, якими нас зробила війна.

Анастасія Савка

Шрами на моєму тілі — це сліди тернистого шляху

Львів’янка, cнайперка, позивний «Фенікс». До повномасштабного вторгнення працювала адміністратором у салоні автосервісу. З початком війни у 2022 році долучилася до територіальної оборони, а потім до 118-ї бригади ЗСУ. Це було важке рішення, адже вдома на Анастасію чекав маленький син. Жінка відчувала, що має діяти, аби подарувати дитині життя у вільній країні. У листопаді 2023 року, повертаючись із бойового завдання, військова наступила на міну, через що втратила кінцівку. Після численних операцій отримала протезування в центрі Superhumans. 

З початку служби мені пощастило з підтримкою близького оточення. Я пішла у військо разом з подругою-посестрою, і ми завжди підставляли одна одній плече. Тішить те, що командири бачили в нас не просто двох впевнених в собі дівчат, а навчали ставати ще сильнішими й додавали впевненості в наших силах. Родичі та друзі також завжди були опорою, і саме вони дуже допомогли мені прийняти нову себе. Вони бачили мене такою, яка я є, і не сумнівалися в моїх рішеннях. 

До поранення я була сильною дівчиною, а тепер відродила в собі Фенікса. Я не стала іншою, а ожила. Шрами на моєму тілі — це сліди тернистого шляху, який я пройшла, не здавшись. І не здамся надалі. 

Тяжкі поранення, які, на жаль, щодня отримують військові, цивільні й діти — це справді дуже складний шлях до відновлення. На місці людей з пораненнями сьогодні може опинитися кожен, тому дуже важливою є підтримка суспільства та створення безбар’єрного простору. Ми нічим не відрізняємося від вас. Ми так само хочемо бути красивими, бажаними жаданими, зрозумілими й почутими.

Для мене бути бажаноюжаданою та красивою —  це частина впевненості в собі як жінки. Хай там що, я хочу залишатися привабливою передусім для самої себе, любити й приймати себе, відчувати силу не лише у зброї, а й у власній красі.

Надія Оксюта

Вірте, коли вам кажуть, що ви красива.

Січневого ранку 2023 року Надія Оксюта вела доньку в садок. Над Броварами летів вертоліт. Надія з дитиною зупинилися, щоб поглянути на нього, — і вже за мить мати закривала доньку від вогню.Вертоліт розбився зовсім поряд, а свідки трагедії отримали опіки. Далі почався довгий шлях лікування у Києві, Львові та Австрії. Нині Надія проходить черговий етап відновлення, покращуючи стан рубців разом з «Неопалимими». 

Через декілька годин після травми подивилась на себе у фронтальну камеру телефона. Я була в глибокому шоці, але намагалася налаштуватись позитивно. Так, будуть шрами, щось зміниться, але змінюсь не я. Внутрішньо я залишуся собою.  

Майже місяць я була прикута до ліжка, пережила численні операції та перев’язки. Було відчуття, наче заново вчуся ходити. Щодня ставила собі маленькі цілі: сісти, встати, зробити кілька кроків. Мене дуже підтримували чоловік і рідні. Вони постійно казали мені, що я красива. Спочатку я сміялася з цього, а потім зрозуміла, що вони дійсно так вважають. Рідні люблять вас не за красу, а за те, що ви просто є. 

Пам’ятаю, як вперше після лікарні вийшла в місцевий магазин, де мене добре знали. Ховаючись за окулярами, капюшоном і кепкою, я боялася, що мене не сприймуть. Навіть маску вдягала, яка залишилась після часів ковіду. Але одного разу, коли ми були разом із сім’єю, мене впізнали касири. Вони так щиро раділи, що ми з донькою живі, що ми повернулися! Це стало для мене стимулом не соромитися себе. 

Мені доводилось відчувати на собі чимало поглядів. Іноді, коли знайомилась з людиною, вирішувала сама розповісти, що сталося. Бувало, діти на вулиці запитували батьків, «чому тьотя так виглядає?», і я була змушена пояснювати. Треба говорити з дітками про те, що війна спричиняє поранення, і це не може викликати сміху, зайвих запитань чи тицяння пальцями. 

Поглядів людей не уникнути, але треба проживати своє життя. Виходьте на прогулянку, зустрічайтеся з друзями, відвідуйте заклади. Не уникайте дзеркала, не соромтеся показувати себе оточуючим. Вірте, коли вам кажуть, що ви красива.  

Слова мого психолога досі надихають мене: «Ця трагедія – просто факт вашої біографії. Ви вже прожили це і ніколи туди знову не повернетесь». Ми не можемо змінити минуле, але можемо не здаватися і жити щасливо тут і зараз. 

Поранення — це привід ще більше любити життя. Не дарма найперші слова, які я сказала донці Алісі, коли ми вибігли з вогню: «Ми живі, це головне».

Крістіна Саніна 

«Я не така, яка була. Але я є. І я маю право бути щасливою»

Капітан Збройних Сил України, у війську з 2016 року. Закінчила Одеський державний університет внутрішніх справ. Тато Крістіни 25 років пропрацював у МВС, а зараз обоє батьків служать в ЗСУ. Ще з дитинства дівчина захоплювалась військовою формою, мріяла працювати у правоохоронних органах та стати слідчою. Повномасштабну війну Крістіна застала в Києві на посаді офіцера служби звʼязків із громадськістю, але виконувала інші обов’язки: заряджала магазини до автоматів, чергувала, вела журнал бойових дій. У липні 2024 року втратила обидві ноги в цивільній ДТП. Після остеоінтеграції вчиться ходити на тренувальних протезах, а незабаром отримає протези з електронним коліном, які краще передають відчуття при пересуванні, мають природніший вигляд і дають змогу  носити будь-який одяг, навіть вузькі штани чи спідниці.

*

Прокинувшись після наркозу, я тиждень не наважувалася дивитись, що сталося з ногами. Коли побачила, подумала: «Навіщо жити». Приїхали мої близькі, а я не розуміла, як вони можуть продовжувати зі мною спілкуватися. Була депресія, я дуже знецінила себе та списала із цього життя. Бажання боротися повернула підтримка чоловіка, батьків, кумів, друзів. А коли до мене привезли доньку, я ще більше зрозуміла, що не маю права здаватися. Мені треба бути для неї мамою. Вона — моє життя, я все для неї зроблю. Зараз донечці 1 рік і 10 місяців, вона поки що живе з батьками чоловіка у Полтаві. 

Ще в реанімації чоловік назвав мене «Сталева квітка» (під таким нікнеймом збережена в його телефоні). Казав, що любить мене так само, як і раніше, і що я для нього не змінилась.  Ми познайомилися, коли він був командиром батальйону, а я підлеглою, старшим матросом. Це було кохання з першого погляду. Він дуже сильна людина. Зараз вдома все облаштував, щоб мені було зручно, і вирішує безліч організаційних питань, які виникають щодня. Я можу йому виплакатись, він завжди заспокоїть. Чоловік не соромиться мене, а ось я іноді сама уникаю зайвої поїздки в магазин. Відчуваю надто багато пильних поглядів, особливо від дітей і людей старшого віку. 

Одного разу ми були в торговельному центрі, і хлопчик років 9-10, побачивши мене, почав кричати: «Мамо, дивись, у тьоті немає ніг!». Він повторював це знову і знову, а його мама була зайнята вибором якоїсь речі і не реагувала. Це було дуже неприємно. У країні війна, і людей з травмами стає дедалі більше. Мій досвід доводить, що це може статися з кожним. Тому треба говорити з дітьми, вчитися реагувати на людину з пораненням спокійно, не затримувати погляд надовго. Я ж не звір у зоопарку. Пандуси теж у багатьох місцях досі не облаштовані, або вони існують лише формально, а крісло заїхати на них не може. Стикалася з цим. 

Я завжди була заводійкою в компанії і люблю із себе посміятися. Вдома і в реабілітаційному центрі «Титанові» ми багато жартуємо. Тут відчуваєш повне прийняття, тут я наповнююся, у мене гарний настрій. Це можуть бути навіть жарти навколо травми, на межі. З близькими ми теж це собі дозволяємо, у нас постійна атмосфера «хіхі хаха». Гумор для мене — чудова терапія.

Я приділяю увагу своїй зовнішності, але нічого надприродного не роблю. Звичайні доглядові процедури, доступна косметика. Тут ось відрощую волосся, бо після аварії довелося відрізати трохи, залишився цей клаптик. Зараз мені найголовніше тренуватися і почати ходити. 

Жінка прекрасна, коли в ній є мудрість, чуттєвість, внутрішній спокій, грайливість та світло в очах. Кожна може бути гарною по-своєму, а от конфліктність і токсичність завжди будуть відштовхувати.

Жінка після поранення — це нова жінка. Вона щось втратила, можливо частину себе, і це страшно. Але любов до себе — це вміння поглянути на себе нову й сказати: «Я не така, яка була. Але я є. І я маю право бути щасливою». 

Мені б хотілося надихати жінок з травмою на те, що не все втрачено. Життя триває і його можна побудувати ще кращим, ніж до змін.