«Химерне»

Поліна працює на перетині візуального та текстового, перетворюючи особистий досвід на точні й чутливі спостереження. У серії есе для Playboy вона досліджуватиме пам’ять, тіло й сучасність — мовою, що балансує між інтимністю та холодною ясністю.

Ольга Токарчук пише у своїх «Бігунах»:

«…мене вабить усе зіпсоване, недосконале, неповноцінне, надламане. Мене цікавлять незграбні форми, помилки й тупики творіння. … У мене є стійке й болісне переконання, що саме тут істинне буття виходить на поверхню і виявляє свою природу. Несподіване, випадкове розвінчання. Сором’язливе «упс», краєчок білизни з-під старанно заплісованої спідниці».

І справді — саме те, що недоречно виливається за межі звичної картини, зазвичай і є найважливішим. У неї ж, в одному з оповідань, у сцені вечері на узбережжі є фраза: «бідні риби, що ще вдень віддавалися своїй риб’ячій метушні». І саме від цього місця щось усередині стискається.

Неочевидно обране слово, несподіваний поворот фігури. Форма там, де мало би бути порожнє місце, і порожнеча там, де ми очікуємо дії. Усе це і створює те, що ми називаємо талановитим у мистецтві.

Здатність помічати неочевидне — і сміливість із цим працювати — і є тією таємною силою, тим майже надлюдським баченням, без якого не існує художника.

Проблема лише в тому, що ці маленькі невідповідності нормі, ці недосконалі збої — явища самі в собі. Ними важко маніпулювати, з них не так просто скласти історію. Свідомий фокус художника на «неправильному» майже неминуче приводить або до сюрреалізму, або до експлуатації моторошного — а це дуже швидко стає нудним.

Робити химерність самоціллю найчастіше не працює. Але й навпаки — мистецтво без певної нестачі, без disturbance, рідко вражає нас по-справжньому. Ми можемо скільки завгодно милуватися Сорольєю, але Ван Гог із його закрученими небесами й соняхами, що ніби згорають у якомусь нескінченному внутрішньому дискомфорті, чіпляє сильніше.

Саме цієї неправильності бракує попкультурі — тому вона така пласка у своїй очевидності й передбачуваній життєрадісності нав’язливого fortissimo.

Фільм, у якому всі герої поводяться логічно, буде мертвим. Так само ідеальне обличчя, згенероване ШІ, не затримується в пам’яті — на відміну від довгих ступнів героїні «Кримінального чтива».

Мабуть, найважливіше тут — непередбачуваність. Випадкова мутація тіла, законсервованого в анатомічному музеї, цікава, хоча й моторошна. Але спотворення, створене навмисно — для цирку чи жебрацтва, — уже викликає не захоплення, а прикрість. Намір робить потворність вульгарною.

Так само і твір мистецтва, який заплановано має бути «страшним» чи «дивним», зазвичай викликає ту саму нудьгу, що й чорно-білі еротичні фотографії.

Не можна бути навмисно загадковим. Але без певної загадковості не відбувається той самий контакт із мистецтвом. І це ще один парадокс нашого й без того не надто зрозумілого світу.

Поліна Вербицька — художниця та есеїстка