Віталій Салій

Український актор театру та кіно роль санітара Козича в кінострічці «БожеВільні»

З режисером картини Денисом Тарасовим ми знайомі ще з університету й неодноразово працювали разом у різних проєктах. Це завжди проходило у повному взаєморозумінні та з величезним задоволенням. Денис добре знає мене, тому затвердив на роль Козича без кастингу. То був період коли я вже зіграв кількох «антагоністів» підряд, і вирішив зробити перерву від подібних ролей. Через це я спершу відмовив. Але треба знати Тарасова — він майстерно підбирає переконливі аргументи. Усього за одну розмову він змінив моє категоричне «ні», на впевнене «так». За що я йому дуже вдячний! Ми продумали деталі та сюжетні лінії, які б не виправдовували Козича, а допомагали глядачам зрозуміти його мотивацію та згодом прописали їх в сценарії. 

Козич — це збірний образ санітарів радянських психіатричних лікарень: жорстокий упир, обманутий системою який зрештою став її ж пазурем. Інформацію для створення цього персонажу ми поступово збирали з різних джерел: архівних документів, статей та свідчень очевидців, які описували тогочасні події. Наш консультант, відомий лікар-психіатр і колишній дисидент Семен Глузман, допоміг глибше дослідити природу таких людей: ким були працівники психіатричних закладів срср, як потрапляли на таку роботу, наскільки дозволяли собі жорстокість на початку та в кого перетворювалися згодом. Хоча документальних свідчень про конкретних осіб залишилося небагато, збереглися шокуючі описи того, що робили з пацієнтами.

Санітарів набирали переважно серед колишніх в’язнів, або людей з найнижчих соціальних прошарків, які не ставили зайвих запитань та беземоційно виконували найжорстокіші накази. Часто вони ставали залежними від психотропних препаратів до яких мали вільний доступ. Це «прив’язувало» їх до такої роботи де безкарність ще більше підживлювала їх садистські нахили, та хвору фантазію. У певному сенсі вони самі перетворювалися в напівпацієнтів, переймаючи жорстокість та антигуманність моторошного середовища, яке створювали власноруч. Від них згодом також позбувалися як від небажаних свідків, або вони самі опинялися у тих самих психіатричних закладах.

За свідченнями самих дисидентів, стати пацієнтом спец-психлікарні в ті часи було значно страшніше, ніж опинитись у в’язниці.  Політв’язням ставили вигаданий радянською психіатрією діагноз — «повільноплинна шизофренія», який фактично позбавляв їх  будь-якої можливості протестувати чи оскаржувати рішення комісії. Пацієнтів не вважали за людей, вони не мали жодних прав, а тих, хто відкрито не погоджувався, «нагороджували» додатковими діагнозами, що слугували виправданням для ще більш жорсткого «лікування».

Одна з ключових умов для створення по-справжньому об’ємного персонажа — це глибоке занурення в розуміння його мотивації, прагнень, мрій, думок, якими б моторошними вони не були. Найбільший виклик у створенні образа «Козича» полягав в тому, що в нашій історії він не має «арки розвитку». Він не змінюється та не трансформується, що зазвичай є важливою частиною ролі для актора. Основне завдання полягало в тому щоб відшукати правильний баланс, за якого мій персонаж викликав би страх та дискомфорт не через крики чи розмахування руками, а завдяки своїй унікальній енергетиці. Хоча «Козич» персонаж «однієї фарби»,  я намагався додати йому різні півтони, що викликають відразу, напругу та наростаючий жах. Це стало основною темою і метою моєї ролі в «БожеВільних». Створене «забарвлення» — ритм, хода, погляд з якими я  з’являюсь в кадрі несуть чіткий меседж: з появою Козича починається справжнє пекло. Він діє в своїй стихії жорстокості, де набув зловісного професіоналізму і підняв його до рівня своєрідної страшної творчості: кожна дія прорахована на сотнях людей, він не витрачає зайвий ресурс й точно знає, які методи  застосувати до конкретного пацієнта для досягнення цілі. 

Зйомки фільму проходили в старих лікарнях Києва, зокрема в покинутому корпусі Павлівської психлікарні. Там декорації створені талановитим Іваном Тищенком буквально з нуля, формували середовище просочене гнітючою атмосферою безвиході, яке водночас надавало моїй фантазії певного польоту. В процесі роботи над персонажем виникла ідея додати розповідь про дитинство Козича, яка мала пояснити причину його внутрішнього болю, що він так прагне втамувати. Завдяки певній дуальності монологу стає незрозуміло, чи це справжні спогади, чи наркотична маячня, підсилена психічними розладами, яка стала його реальністю та самовиправданням. Разом з чудовим гримером Сергієм Мауріним ми візуально підкреслили додаткові деталі біографії антагоніста: вибиті зуби, розколоту губу, татуювання характерне для колишніх військових та в’язнів часів срср. 

Усі мої колеги з якими я працював над фільмі «БожеВільні» по-хорошому вразили. Від Кості Темляка, який на моїх очах розкрив свій талант на повну міру, до Ірми Вітовської, яка просто «розірвала» мене, коли я вперше побачив готовий фільм. Унікальний матеріал, багатошарово прописані Ксенією Заставською та Семеном Гласенко ролі, у поєднанні з кастингом Дениса Тарасова, посприяли тому, що кожен актор розкрився з несподіваної сторони, та вийшла дуже цільна гармонійна картина. Окремо хочу відзначити роботу зі справжніми пацієнтами — акторами з особливостями, яких долучили до зйомок. Щирі наче діти, вони суперорганічно існували в заданих умовах, створюючи потрібну атмосферу на майданчику. Однак на одній з репетицій, де ми відпрацьовували чергову сцену залякування Козичем, я настільки сильно захопився грою, що випадково налякав наших особливих акторів. Довелося знову шукати з ними спільну мову, пояснювати, що це лише роль, а в житті я зовсім інший. На щастя, ми порозумілися, а з деким я досі підтримую зв’язок.

Судячи з відгуків глядачів, нам вдалося донести основну ідею фільму. Важливо, що стрічка заснована на реальних подіях, а обрана Денисом мова кіно у співпраці з фантастичним оператором Євгеном Киреєм створила унікальний мікс жанрів. Поєднання соціальної драми з екшн-трилером де є драйв, рок-н-рол та свобода, зробило картину дійсно цікавою до перегляду, та розкрила важливі для нашого суспільства теми.

На жаль, я не можу розкрити всі проєкти, над якими зараз працюю, через контракти про нерозголошення. Проте, поділюсь деякими деталями. Одна з таких робіт з видатним українським режисером Станіславом Мойсеєвим, з яким я мріяв попрацювати ще зі студентських років. Це литовсько-українська прем’єра вистави по книзі Стівена Кінга «Мізері», яка вже дебютувала на кількох європейських фестивалях. Сподіваюсь буде більше можливостей представити її широкій аудиторії. 

Також роль в короткометражці «Життя починається» (продюсер — Андрій Корнієнко) за новелою нової книги Павла Белянського «Битись не можна відступити» (автор книги «Я працюю на цвинтарі» в екранізації якої Віталій зіграв головну роль – прим.ред.). Головного персонажа зіграв мій хороший друг Володимир Кравчук, а режисером знову виступив Олексій Тараненко, добре відомий за екранізацією «Я працюю на цвинтарі». Історія торкається актуальної та важливої теми ПТСР й адаптації військового до цивільного життя. 

Дуже важливим досвідом для мене стала участь у виставі «HA*L*T» режисерки Тамари Трунової, та неймовірними акторами київського Театру Драми і Комедії на Лівому березі Дніпра: Олександром Соколовим, Марією Клімовою, Олександром Стефаном, Катериною Кістень та Іриною Ткаченко. Цей твір поєднує документальний театр із шекспірівською драмою та розповідає історію про незіграну через війну прем’єру «Гамлета». Робота ще цінна тим, що актори стали співавторами пʼєси Тамари і Марини Смилянець, перетворивши процес на захоплюючу творчу подорож.

Частина коштів від усіх проєктів, над якими працює Віталій під час повномасштабного вторгнення, а іноді й гонорари повністю перераховуються на допомогу ЗСУ.

Автор Маріана Самарська 

Інтерв"ю з режисером фільму «БожеВільні» Денисом Тарасовим читайте в січневому номері.

Передзамовити примірник

Розсилка розпочнеться з 5 січня!