Тата Кеплер: «Треба продовжувати жити і відганяти від себе почуття ніяковості»

У мирному житті Тата Кеплер – директорка найбільшого коктейльного бару в країні «БарменДиктат», тендітна жінка, що цікавиться живописом, захоплюється джазом. Ще у 2014 році, з початку окупації Криму та Донбасу, Тата стала волонтером, відправляючи на фронт ліки та амуніцію.

З початку повномасштабного вторгнення, разом зі своєю командою, Тата об’їздила близько сотні деокупованих населених пунктів та передала тонни гуманітарної допомоги як військовим, так і цивільним. На власні очі побачила наслідки окупації: братські могили, катівні, руїни. 

21 серпня цього року президент України Володимир Зеленський нагородив Тату Кеплер відзнакою «Національна легенда України».

• Тож, почнемо з класики. Де ви були 8 років? 

З 2014 року я возила на фронт тактичну медицину. Збирала гроші серед друзів і купляла те, що було необхідним. Всі ці 8 років я займалася волонтерством. А з 24 лютого все це масштабувалося. В перший день (повномасштабного вторгнення – ред.) в мене вже були аптечки, які я купляла. Спершу також шукала гроші по друзям, а потім вже почала збирати як всі. Десь на початку березня це вже розрослося в такі масштаби. 

• Ви стали волонтером року. Ви знали, що вас нагородять? Чи це була несподіванка?

Я не знала, що мене будуть подавати, я не знаю, хто це зробив досі. Мені просто подзвонили з команди, яка організовувала урочистості до премії і сказали, що мене номіновано. А з «Української Правди» мені написала Сєва (Севгіль Мусаєва, головний редактор УП – ред.) і сказала, що за версією їх редакції, я – волонтер року. Я була в шоці! Мені приємно і я дуже вдячна, але ці нагороди я присвячую своїй команді і всім волонтерам України, тому що зараз кожен – волонтер, у той чи іншій ступені. Це круто, що Україна почала помічати людей, які щось роблять і звертати на них увагу. Для мене ці відзнаки допомагають збирати більше коштів і за це я дуже вдячна. 

• Щодо кількості допомоги. Ви підраховували скільки вдалося передати (у коштах або тоннах) за певний проміжок часу?

З 2014 скільки було зроблено – не можу сказати, але з повномасштабного вторгнення ми, завдяки нашим донаторам, привезли в Україну різної допомоги вже десь на 5 мільйонів доларів. Донатори оплачували рахунки напряму, а я просто забирала ті речі, які потрібно – така ось наша фішка. Іноді було, що донори самі знаходили щось і оплачували одразу. Наприклад, у нас є одні з наших постійних донаторів – Катя Ропотілова з її чоловіком Віктором. І якось вона раптом телефонує і каже: «Слухай, я зрозуміла, що там хлопцям потрібна форма літня і взуття, тому там 700 пар взуття до тебе їде і 500 комплектів форми». Це дуже круто. Тому, якщо все це порахувати – то це виходять шалені кошти. Ми займаємося і тактичною, і цивільною медициною і допомогою військовим. Тактична медицина – це дуже дорого. Якісний турнікет – від 26 доларів за штуку, а це расходнік. Ми їх десятки тисяч вже завезли.  

«24.02 я була в ах*ї»

• Щодо вашого спільного проекту з «Сільпо». Що це за колаборація? 

«Сільпо» зробили дуже кайфову штуку: книгу, яка називається «Інсторики» про видатних постатей України. Вона дуже класно зроблена. Я знаю, що автори навіть зверталися до родичів Василя  Стуса, наприклад, і з ними узгоджували тексти. Там від Княгині Ольги, якщо я не помиляюсь, до Стуса, Каденюка – багато видатних особистостей. До цієї книги вони надрукували сашети, це такі наліпки з цими постатями. І ти цими наліпками заповнюєш цю книгу і гривня з кожного такого сашету йде до нас, до нашого проекту «Птахи» https://ptahy.vidchui.org/. Чим більше цих сашетів куплять – тим більше ми цивільних аптечок можемо зібрати. Це сімейні аптечки для людей на деокупованих територіях, там є ліки і від тиску, і від вірусів, і для серця і так далі – великий набір.

У «Сільпо» взагалі світлі голови і дуже кайфові ідеї. Вони дуже багато допомагають, але роблять це тихо. Я їм дуже вдячна.

• 24 лютого 2022. Де Ви були? І чи напередодні розуміли, що повномасштабне вторгнення РФ все ж відбудеться? Чи був у Вас, як у досвідченого волонтера і людини, яка постійно контактує з військовими, шок?

Я була в ах*ї! Я до останнього не вірила, що вони будуть заходити так агресивно. Я була (23.02. 2022 – ред.) на роботі. Додому прийшла близько третьої ранку. І вже о 5-й мені зателефонувала подруга зі словами: «Тат, там війна почалася». А я їй крізь сон кажу: «Взагалі-то ще в 2014», а вона мені: «Тат, Київ бомблять». В мене така квартира, що багато будинків навколо і не чутно було. От я прокинулася тоді і більше вже не засинала. Я до останнього сподівалася, що в них (росіян – ред.) не така збочена фантазія, але виявилося, що вони істоти. Навіть тваринами їх назвати не можу, бо тварини так себе не поводять. Тварини не знущаються, щоб знущатися, а ось такі істоти – так. 

• Що було найбільшим шоком у перші місяці повномасштабної війни? Що було найскладніше сприймати? 

Знущання з цивільних. Як пишуть в книжках: війна – це коли одна армія воює проти іншої. А вони (російські військові – ред.) катували і досі катують цивільних. Ми це бачимо з того, що ми знаходимо після деокупації територій. Катівні справжні, наприклад. Свідоцтва про катування: вони ґвалтують, вони грабують, вони нищать. Мені здається, що вони навіть отримують якесь задоволення від тортур над нашими цивільними. Це жахливо. Це не вкладається в голові. Я не можу зрозуміти цього. Я пам’ятаю середину весни, ми заїхали на деокуповану Київщину, в село. Зайшли до місцевої родини в оселю, щоб ліки занести, бо не було нічого. І от нам розповідають: зайшли російські солдати і на їх очах вбили їхню собаку, і їм (росіянам – ред.) це було в кайф. Всі ці відрізані лапи, прибиті до дошок, закатовані тварини. Ну хто бл*ть так робить? Це і люди зі зв’язаними руками і простреленими потилицями – те, що ми особисто бачили в Бучі. Свідоцтва жінок, яких ґвалтували. І чоловіків також. Мільйони вже  є свідчень людей: і про розстріли, і про те, як струм пускали по геніталіям, про те, як закопували живих людей у землю… Це не те, що шокує… це настільки незрозуміло, що не можеш собі пояснити. Наш мозок він постійно шукає якогось пояснення, бо має ж бути якесь пояснення, але ту немає пояснення. Вони просто істоти. 

• Мозок людини адаптується до всього. Навіть, з часом, до таких жахіть. До чого у цій війні ваш мозок так і не адоптувався?

Мене дивує кожна поїздка на деокуповані території. Кожного разу, коли ми виїжджаємо, здається, що вже нічого не здивує. А потім ти приїжджаєш в якесь село і бачиш повну руйнацію всього – і ти дивуєшся. Бачиш якісь надписи-послання від тих п*дорів (російських військових – ред.), з прокльонами – і ти дивуєшся. Збираєш свідчення тих, хто вижив у цьому пеклі – дивуєшся. А потім дивуєшся собі, як ти взагалі можеш якось вигрібати це все. Своїй команді дивуєшся і всій країні дивуєшся, тому що незважаючи ні на що, ми просто продовжуємо. 

• Звідки в росіян така ненависть до українців?

Пропаганда була впродовж всієї історії. Якщо навіть подивится стрі фільми і те, як вони зображували в них українців – такий «младший брат». Ми для них завжди були такою периферією і вони століттями робили все для того, щоб українці почували себе меншовартісними. Не такими. 

Ми говоримо про епоху, коли люди запускають Теслу у космос з піснями Девіда Бові, а у них там туалетів немає в селах, взагалі ніх*я немає, крім ненависті. 

• Але ж над молодшими братами так не знущаються…

Ми – невимовно різні! Це два різних менталітети. Їх завжди годували тим, що вони кращі і що ми схожі. Але насправді, якщо подивитися на весь український народ, ми не мовчимо, ми завжди будемо відстоювати своє, ми завжди боремося за свою власну свободу. А вони – ні. Ти розумієш, що відбувається зараз, там вже з’являються такі повідомлення, що типу «Україна допомагає Росії позбутися режиму». Та Боже збав! І вони десь про це серйозно говорять. Вони їбан*ті в масі своїй. Я думаю, що вони цю ненависть плекають не просто з повістки останніх сторіч. А ще з власного безсилля. Їм не вистачає сміливості і хоробрості бути вільними, виходити за межі своїх камер, своєї тюрми. Вони в цій в’язниці живуть і їх все влаштовує. І коли вони бачать інше життя…Знову ж таки, ми з тобою намагаємося логічно пояснити якось це, чому вони такі збочені. 

Ми говоримо про епоху, коли люди запускають Теслу в космос із піснями Девіда Бові, а у них там (у РФ – ред.) туалетів немає в селах, взагалі ніх*я немає, крім ненависті. 

ДОВІДКА: За даними Нової Газети близько 30 мільйонів росіян замість туалетів використовують вигрібні ями.

• Російська  армія зазнала і продовжує зазнавати у цій війні рекордних втрат. Вже більше 100 тисяч загиблих, за даними українського Генштабу. Чому вони продовжують сюди йти?

Я бачила соціальну рекламу орієнтовану на їхнього внутрішнього споживача. Соціалка про те, що якщо ти не можеш дозволити собі купити машину – йди добровольцем, підпиши контракт. От в тебе дід мав продати якесь Жигулі, а тепер може не продавати, бо його внук пішов добровольцем. Якась родина молода не могла взяти квартиру в іпотеку – він пішов добровольцем. Розумієш, на що вони давлять? Вони давлять на гроші. Вони легалізують вбивство. Вбивство за гроші. Це пізд*ць. Вони закликають суспільство йти вбивати інших людей на території чужої країни за гроші. Що тут можна виправдовувати або пояснювати?

Вони витрачають шалені кошти на ракети, якими вбивають нас, то краще б вклали ці гроші у свою інфраструктуру та освіту і відчепилися вже від нас. Це така «імпєрская замашка», вони не можуть пробачити собі те, що колись там кимось типу були, а зараз…

• Як змінилися ваші відносини з друзями-росіянами після 24.02? Наприклад, Євгеній Чичваркин, що живе у Лондоні та допомагає вашій організації з медикаментами.  

Женю (Євгенія Чичваркіна – ред.) я знала до. Я дуже йому вдячна за все, що він робить. Для мене він Женя з Лондона завжди був і завжди буде. Є такі запити, які я можу надіслати йому і тільки йому це під силу знайти, таку важку специфічну медицину. Дякую йому за це. А так  мене не було прямо друзів-росіян. Я майже ні з ким не спілкуюся. 

• Щодо повернення наших загиблих воїнів додому. З вашої ініціативи на рефрижераторах, що транспортують тіла героїв, тепер написано не радянське «Груз 200», а «На щиті». Розкажіть про це.

Ми не займаємося похованнями. Багато людей, коли побачили історію в Інстаграм, почали писати з проханнями вивезти тіло, організувати похорон, і т.д. Чим змогла – тим допомогла. Щодо історії. Хлопці з 30-ої ОМБР попросили рефрижератор. Я написала в сторіс. І мені знайшли автівку, підремонтували її, пофарбували і написали «200». І от її привезли нам під аптеку і мій товариш стоїть, палить і каже: «Ну що за груз 200, ну хлопці – не статистика. Вони повертаються або з щитом, або на щиті». Якраз повз проходила моя мама, вона художниця, і я кажу: «Ма, для тебе є завдання». Вона побудувала цей шрифт, пофарбувала автівку. Хтось це відправив Залужному. І наш отаман, я його обожнюю, сказав, що хороша ідея, давайте тепер переписувати з «Груз 200» на «На щиті». І ми виклали цей шрифт, хтось із волонтерів також зробив його у векторі. Народ скачує і перефарбовує машини. 

• Як змінилася робота вашого бару «БарменДиктату» під час війни та постійних відключень електроенергії? 

Вони котики мої неймовірні, я ними пишаюся. Мене відправили у відпустку і сказали: «Мала, ти там роби все, що ти робиш, а ми тут впораємося». 

У перші дні (повномасштабної війни – ред.) бар був укриттям, притулком. Були люди, які вийшли на роботу 23.02, а вийшли тільки через півтора місяця. В якийсь момент там жило 65 осіб, це був просто «Ноєв ковчег»: люди, собаки, коти, якісь папуги – кого там тільки не було. Команда бару готувала їжу для ТРО, для притулків для тварин. 

Зараз «Диктат» працює, але дуже важко. Раніше він працював з 18 до 3-6 ранку, а тепер з 16 до 22:00. Глобальне переформатування. Я невимовно вдячна всьому українському бізнесу, який в таких пекельних умовах пристосувався до всього, щоб вижити. А вони ще й донатять. Й Диктат також збирає на наші аптечки кошти, я вдячна за це. 

• Щодо післявоєнного часу. Президент України в одному із інтерв’ю сказав, що після війни хоче на море та випити пива. Чого хоче волонтер Тата Кеплер? 

Я дуже хочу виспатись. Я знаю, як я з цього всього буду виходити. Я закриюся десь на кілька місяців і просто буду дуже довго мовчати і про все це думати. В мене нарешті з’явиться час. Бо поки я не можу сказати, що я все переварила, все те, що я побачила.   

• Порада або ваш особистий рецепт для українців. Як це все вивозити? 

Власний рецепт: найперше – це домовитися з собою. Якщо тобі погано – тобі погано. Ти хочеш щось проживати – проживай. Хочеш проживати потім – домовся коли і постав нагадування в телефоні. 

Друге – психолог. Обов’язково для всіх абсолютно. Треба всім, тому що всім нам потрібно якісно виговоритися і розставити всередині все по місцям. Інакше – можна зійти з розуму. 

Третє – не зупинятися. Треба продовжувати жити і відганяти від себе почуття ніяковості, коли, наприклад, захотіла нову сукню або сходити в театр. Моя основна думка протягом всього життя, це те, що ти – це важливо. За тебе твоє життя ніхто не проживе. Ніхто, крім тебе, тебе не врятує. Минулий рік нас навчив тому, що красивий сервіз не для гостей, а для того, щоб щодня з нього пити чай. Тому що кожен день може бути останнім. 

Інтерв’ю: Юлія Колтак @koltak25

Головна інформація о діяльності Тати та команди на сайті