Павло Мазай: «Мистецтво не має робити людину тупою»

Павло Мазай не любить, коли його називають фотографом, художником або митцем. Не любить складних пояснень до мистецтва, штучності та усього несправжнього. Тринадцять років працював на митниці, потім пішов.

Тепер він фотографує себе в полі, під водою, із косою, лопатою та камінням. Окрема історія – хата-мазанка, що теж стає частиною його фотографій. Їздить сам, працює без постановок і каже, що йому потрібен нерв у роботі – те, що справді прожите, а не зігране для глядача.

Ми говорили про свободу і самотність, смерть і любов, війну і заздрість, красу і щирість. Про те, чому він не хоче обманювати глядача і чому мистецтво, на його думку, не має змушувати людину почуватися тупою.

І, зрештою, про те, що фотографія може бути автопортретом не тільки того, хто стоїть перед камерою…

– Ви сказали, що кожна ваша робота – автопортрет, навіть якщо це спина корови. А це інтерв’ю, за вашими словами, – мій автопортрет через вас. Тоді почну з простого: що ви про мене вже встиг побачити?

– Знаєте, це як у кіно. Коли тобі подобається актор, як він грає, ти автоматично ставиш себе на його місце. І, читаючи вас у стрічці «Фейсбука», я часто читаю себе. Оця ваша щирість по-доброму підкупає. Мені здається, що щирість у людях у нашому сучасному світі – сучасному в лапках, у цьому прогресі – просто вимирає.

Однозначно щирість. Публікації у вас доволі невеликі, але вони б’ють саме туди, куди потрібно – в серце або в мозок.

– А щирість і самотність для вас якось пов’язані? Я найменше бачу себе серед натовпу. Почуваюся самотньою саме тоді, коли навколо найбільше людей. У вас так буває?

– У мене так завжди. Я абсолютно комфортно працюю сам. З камерою – завжди тільки один, тому що це дуже інтимний процес навіть для мене. Мені здається, що я вже є таким собі транслятором, який передає важливе через фотографію.

«Я не можу цього не робити»

– Ви дуже послідовно уникаєте визначень: не фотограф, не фотохудожник, не митець. Чому вам так важливо не поміститися в одне слово?

– Може, тому так не люблю всі ці визначення, тому що не люблю штампи. Дуже не люблю. Коли я почав уже, скажімо так, глибоко займатися фотографією, слово «професійно» теж для мене штамп. Хто такий професійний митець – мені незрозуміло досі. Я це роблю, тому що не можу цього не робити.

Звісно, я займаюся фотографією, але не вважаю її професією. Тим паче, довго до цього йшов. Тринадцять років працював на митниці. Зараз знаю ціну свободи. Тому для мене всі ці «художник», «фотограф», «кераміст» – ну, серйозно? І навіщо? 

Я не раз казав, що за кордоном є визначення «áртіст» Ви можете бути банкіром і грати на саксофоні в барі – і ви áртіст. Ми народжуємося áртістами. У нас закладено дуже багато талантів. Якщо ми їх відчуємо і будемо розвивати, то я за поєднання, в принципі, за космополітизм. І в релігії, і в подорожах, і в мистецтві. Я займався трохи керамікою. Писав. Але для себе обрав фотографію. Тому що я не знайшов у цьому світі іншого інструменту, яким можу передати свої відчуття.

Люди приходять і кажуть: «Павло, ми не бачимо вас, ми бачимо себе»

– Ви казали, що ваше тіло – просто матеріал. Але це дуже зручний матеріал, він завжди під рукою і не може поскаржитися режисеру. Коли працюєте із власним тілом, ви вже зовсім не сприймаєте його як себе? Чи в якийсь момент усе-таки стає страшно, боляче, соромно?

– Я вже пройшов той момент, коли бачив себе в автопортретах. Подобається, що відгуки є не тільки на виставках. Люди приходять і кажуть: «Павло, ми не бачимо вас, ми бачимо себе». І мені це важливо. 

Так, роботи складні. Так, може бути багато сенсів. Але коли людина побачила себе, мені здається, я виконав свою роботу на п’ять з плюсом.

«Дуже не люблю, коли обманюють глядача»

– Як розумію, село для вас – не декорація. Що ви там знаходите такого, чого вам не дає Київ?

– З Києвом у мене дуже складні стосунки. Я не почуваюся вільним у місті. Сьогодні в селі прокинувся пів сьомої й почав нову серію. Не погуляв у полі, як зазвичай уранці. Зачепився за серію. Зараз весь у ній.

– Оці фото з «Фейсбука» – з цієї серії?

– Так. Я сьогодні спілкувався з Аліною Качоровською (Очеретяною). Вона тричі була в мене куратором. Ми дуже близько спілкуємося не тільки в питаннях мистецтва. Вона близька мені душа. Аліна сказала: «Паш, це прекрасна серія, вона дуже сильна, мені подобається, але вона дуже агресивна».

– І де вона агресію побачила?

– Напевно, в косі. Так, вона гостра. Але в селі коса не асоціюється із смертю, її не бояться. Аліна продовжила: «Паш, але в тій серії багато любові». Зрозумів, що потрібно дати в цю серію якоїсь все-таки легкості. Після її слів гуляв по полю, побачив соняшники. Повертаюся, а тут в саду квітка червона цвіте… Усе дуже інтуїтивно. Не знаю, як працює око й мозок, але воно точно знає, що сонях працює з абсолютно іншою квіткою. Тому я повторюся, я просто транслятор когось, хто нам це все посилає.

– От ви кажете про квітку… і півень Мирон випадково став героєм вашої серії. А буває навпаки, що дуже хочеться сфотографувати, але воно вперто не хоче ставати мистецтвом?

– Є така ідея, це дуже болісно. Поки я не зроблю – не закрию цей гештальт. Є речі, які фізично просто не можу зробити. От навіть з косою, її треба підвісити. Є дуже великий ризик, що воно все рухне просто на голову, на тіло.

Якщо бачу і відчуваю перший кадр, от який ви бачили з косою, розумію, що це серія. Вона починає обростати ідеями.. Але в мене все випадково.

–  Нічого не буває кращого за випадкове насправді.

– Так. Тому що надумане… Я дуже не люблю обманювати глядача. Ніколи цього не робив, не підігравав. Коли заходжу на якусь виставку чи читаю книжку, завжди точно відчуваю фальш. Думаю, ви розумієте, про що я... Тому навіщо обманювати глядача? Мої роботи відсотків на 80 можуть розглядатися як некомерційні. Я на це не ставлю удар. А потім ці роботи з’являються в Парижі, на виставці в Таллінні... Саме автопортрети. Мені здається, у нас люди поки не готові до таких експериментів, до таких відкриттів і до таких болючих тем. Бо вони бачать себе, мені здається, і це для них проблема. Для більшості, скажемо так.

«Війна нас оголила – і підйом пішов у свободу»

– Ви якось зауважили суперечливу річ, що ніколи не мали такого творчого підйому, як під час війни. Вам самому не незручно від цієї фрази?

– Ні, мені не боляче від цього. Тому що це факт.

Звісно, є точка відправлення – 2014 рік. Але ми, хай як крути, жили з думкою, що цього не станеться, що все буде добре, що все якось перемелиться без нас. Ми відчували, що так не буде, але все одно продовжували жити своїм життям.

А під час повномасштабної я дав собі більшу свободу. Як це не банально, але кожної хвилини все може закінчитися. І не тільки через війну, а й через хвороби. Коли я йшов із митниці, у мене був діагноз – помилково поставили четверту стадію онкології. А потім, слава Богу, все розрулилося. І в той момент я подумав: у мене є час, чим я хочу займатися? Згадав про фотографію. 

Так і війна працює. В усіх нас. Поки не станеться щось, що змусить тебе задуматися. Є якась точка відправлення, коли ти щось вирішуєш для себе і починаєш його робити. Отримуєш задоволення від цього. Війна нас оголила. В тому числі мене. Підйом пішов у свободу – абсолютну свободу в автопортретах, в інших серіях, в інтерв’ю. Коли у тебе є один козир – щирість, тобі не потрібно грати. Я й до цього не підігравав, але зараз особливо. Свобода безмежна. Вона може статися на будь-якому кроці. Але, як правило, стається через якісь болісні речі.

«Краса для мене – це наскельний розпис»

– Ви весь час наголошуєте на правді, автентичності, неідеальності. А красиве вас цікавить? От класичне красиве. Де ця межа і чи вона є?

– От дивіться, поняття краси в нашому сучасному світі, а я буду бити от на цей сучасний світ в лапках – це глянцевість та успішна успішність. Це краса, нав’язана нам. Ми забули, звідки ми і що вийшли із печер. Постійно про це кажу, що краса для мене – це наскельний розпис. Коли люди не думали про мистецтво, вони передавали побут у мистецтві. Що там було? Там було полювання, ритуали, сексуальні сцени. Не було того всього, що зараз відбувається. Там немає тієї нав’язаної краси.

Для мене коса – це прекрасно, це красиво, це спогади з дитинства. Для мене це поле, для мене це море, для мене це щирі люди – от це краса. А в мистецтві для когось краса – суб’єктивне. Я не можу сказати, що то краса. Якщо вона є, я її бачу. Вона в заході сонця, в одязі. Повторюся – це краса всередині в людині. Це те, на що в нас зараз забивають у сучасному світі. От для мене це краса.

Стежу за AI, але для мене це теж не краса, це синтетика. Кажуть, за ним прогрес і майбутнє. Чесно, мені не хотілося би жити в такому майбутньому. Воно несправжнє, пластмасове. Можливо, штучний інтелект дійде до більших переживань. Але в мене роботи дуже особисті. Вони про особистий досвід, пережите, друзів, та про будь-що, що відбувається зі мною. 

Дуже дивна історія, до речі. Коли мав виставку у 2021 році на Paris Photo Days, прийшов один колекціонер. Видно по ньому, що людина розбирається. Я людей не суджу – дивлюся, як вони ходять галереєю. Потім він підійшов до мене і сказав: «Я придбав би цю роботу, цю і, напевно, ще цю. Але знаєте, в цих роботах дуже багато вас». Ця фраза догнала мене буквально сьогодні, хоча періодично її згадую. От  митці, які мені подобаються, – Френсіс Бекон, Фріда Кало, Марина Абрамович, та Господи, будь-який режисер, як Гільєрмо дель Торо, – це люди, які розказують через себе пережите. Мені здається, це і є мистецтво! Не просто перемалювати гарно котика чи захід сонця, хоча там також може бути пережите…

Мені потрібний нерв у роботі. Я завжди за драматургію в роботі. Хоч іноді стараюся її обходити, але вона мене доганяє. Нічого не можу зробити і не хочу робити. Хай буде так. І я буду до останнього гнути. Коли відчую, що не можу більше відчувати, я просто перестану фотографувати.

«От куди я приперся? Тут не зможу працювати»

– Я показувала подрузі ваші роботи із серії «Буки», їй сподобалося. Але чому вода? Що ви в ній шукали?

– У мене виникла ідея. Я вже більш як три місяці не працював, не підходив до камери. Подумав, а куди поїхати би по Україні. Тому що доти подорожував дуже багато: і Куба, і В’єтнам, і Китай три рази, Азія мені дуже близька по духу. Але Україну я не те, що відкладав, не те, що недооцінював, мені здавалося, що далі я кудись поїду, не те, що втечу від себе… Хоча, по правді, я втікав від себе, від своїх проблем, від якихось думок. 

Зараз, якщо є можливість кудись поїхати, я їду. Зайшов в інтернет і десь тиждень вивчав, куди поїхати. Обрав Буки (селище в Україні, в Уманському районі Черкаської області, – авт.). Поїхав сам, жив у місцевих. Чесно кажучи, коли приїхав туди, зрозумів, що підхід дуже складний, тому що це все-таки каньйон. Але місце, куди можна було підійти нормально і безпечно, знайшов. 

І от у перший день думаю: «От куди я приперся? От саме приперся. Тут не зможу працювати». Але, знову ж таки, око як в матриці розділяє ці кадри. Ти не видивлюєшся, просто йдеш і знаєш: все, працюю тут і тут. Роблю чернетки. Наступного дня чистовик. Все.

Працюю інтуїтивно. Усе відбувається дуже легко, хоча роботи є складні. Особливо там під водою. У серії «Mar Adentro « є робота, де я в човні майже під водою. А тут була задача, навіть не задача, ідея – бути проти течії і під водою.

Оскільки в мене є десять секунд витримки, поки камера клацне, маю все зробити. У першу секунду занурюєшся у воду, за долі секунди вода попадає в ніс, ти просто тонеш, хоча там неглибоко. Ця робота була найскладніша в серії, але я її осилив. Мені здається, що вона передає відчуття руху води. Я залежний від води в гарному розумінні. Море, океани, річки… Мені потрібно фізично відчувати воду.

–  І ще в цій серії ви буквально ховаєте голову під камінь. Що ви в той час робили? Боялися, щоб він не впав?

  – У «Буках» робота? Там я ховав голову? А, так-так. Цей камінь було складно знайти. Але я знайшов його буквально під ногами. Ця робота… це злиття. Мені дуже близький контакт із природою. Земля, вода, каміння – це злиття органіки людини з природою.

«Лопата і земля – дорога в один кінець»

– Закрите обличчя – у вас і в «Заступі» була така робота. Виходить, то вже наскрізна ідея?

– Не думав над цим. Дякую за запитання, до речі. Із «Заступом» – то ціла історія. 

Я скажу відверто: це єдина робота, яка мене лякає. Лопата і земля – це такі штуки, які… дорога в один кінець, скажімо так. Я не боюся. Навпаки, розглядаю смерть як двигун для роботи. Тому що в нас у всіх одна дорога. Маю на увазі смерть.

Досі, коли бачу цю роботу, вона в мене викликає такі емоції, які жодна не викликає. А з камінням було простіше. Це інший символізм. Повторюся, це як злиття. А загалом я не бачу в автопортретах себе, для мене це символізм. 

– Ви маєте на увазі оголеність?

– До оголеності я ставлюся давно спокійно. Тому що для мене вона графіка. Будь-який одяг все-таки бере на себе увагу. Для мене тіло – це просто інструмент, який я використовую. Тим паче зараз, красиве, в лапках красиве, ці всі дівчатка з ніжками вперед, ця вся оголеність якась така награна, у тому числі чоловіків, для мене виглядає смішно. Для мене оголеність – це щирість. А щирість – от я не знаю, куди з нею діватися і як з нею жити. Тому оголеність – це про щирість і графіку. – У «Буках» є робота, де бачиться зіщулена жінка – сидить, опустивши голову на руки. Що ви самі в ній бачите?

– Ця робота буде представлена в новій виставці в готелі «Воздвиженський». 80 відсотків робіт, що є в експозиції, – це роботи, які ніде не були представлені, хоча деяким по сім років.  

 – Ви казали, що постійно повертаєтеся до своїх робіт і знаходите в них щось нове. А коли знімаєте, заздалегідь знаєте, яким має бути кадр, чи він народжується безпосередньо в момент знімань?

– Оці всі технічні моменти… Коли в процесі, ти точно знаходишся в якомусь тумані. Ти цього не контролюєш. І це долі секунди. Я не перефотографую кадри, які не вдалися. Добиваю кадр у той же день і в той же настрій. От і зараз розглядав нові роботи. Щоб ви розуміли, там коса прив’язана до старої проводки на стелі: коса, свічка і я стою. Потім розумію ризики щодо травматизму, але якщо є хтось, хто дає нам ці ідеї, то він відповідальний, тому нас береже.

«Будь-яка релігія мені близька, тільки без фанатизму»

Я в релігії космополіт. Мені комфортно в мечеті, на Афоні в якомусь нетуристичному монастирі, буддистському в’єтнамському чи шрі-ланкійському монастирях. Але найбільш близька на сьогоднішній день – буддизм.

Будь-яка релігія мені близька і комфортна, тільки без фанатизму. Пам’ятаєте, як почалася повномасштабна, хтось кричав про священну війну… Охлобистін, здається. Тому оці всі фанатичні штуки, зокрема коли пов’язують мистецтво і релігію, – це дуже погано. Тоді стаються катаклізми. В тому числі такі, як війна. Великий гріх прикриватися релігією у війні, коли гинуть люди… 

«Для мене фотографія – це кінематограф»

– Якщо поставити поряд ваші роботи до повномасштабного вторгнення і те, що ви робите зараз, що змінилося найбільше?

– Ми всі змінилися. Війна нас змінила. Я не скажу, що раніше було більше свободи, вона просто була інша. Наприклад, фотографія, що стала обкладинкою цієї розмови, ми працювали над нею років вісім тому в Ольвії на виноробні Павла Магаляса разом із Володею Бахтовим. Зараз я розглядаю цю роботу в лозах, де Володя фотографував уночі мій портрет. Там теж є вогонь, гніздо з виноградної лози, драматургія і умовна війна.

До речі, це спільна робота, а авторське право для мене – червона нитка. Після того як мої авторські права порушували, ставлюся до цього дуже скрупульозно. Коли люди крадуть і називають своїм – у моді, музиці, почуттях чи в житті – так не має бути.

– Ви часто поєднуєте кадри з різних періодів?

– Зараз подобається цей прийом: гратися з роботами з різних серій, хоча я залишаю за собою право працювати тільки серіями.

У Софії Київській була моя 20-та виставка – повна ретроспектива від першої серії до останньої. Для мене фотографія – це кінематограф. Вибудувати експозицію так, щоб ти був упевнений, що ці кадри розказують цілісну історію, для мене просто кайф.

«Без свободи я не працюю»

– Автопортрет, автентичність та свобода. Все зводиться до свободи?

– Бо без неї я не працюю. Я  не відчуваю її в місті. Раніше комплексував, що в мене немає майстерні. Усі мої роботи вдома зберігаються. Потім зрозумів, що я так мало знаходжуся в місті… У мене є п’ять кілометрів туди, де нікого ніколи немає (має на увазі прогулянку полем в селі, – авт.) – оце моя майстерня. Мені не потрібні надумані декорації. Мені не подобаються штучні фони. Зараз я працюю в хаті-мазанці, тому що вона передає час. І ти в цьому часі… Оці всі тріщини, оці всі фактури, всі кольори...

– Тобто сама хата – теж мистецтво?

– Так. Це занедбаний будинок, який я перетворив умовно на майстерню. Заварюю каву, іду туди вранці її пити або в поле. І набираюся там думками.

Завжди працюю сам. Процес дуже інтимний. Навіть друзі ніколи мене не бачили з камерою в руках. Не допускаю нікого в той світ, тому що то все руйнує. 

Наприклад, я не розумію, як люди виїжджають на пленер. Ну випити і поговорити з людиною – я за. А от працювати, коли хтось поряд постійно, то ні. Мені здається, тоді збивається великий камертон, коли ти не один. Мені точно з мого досвіду це все заважає.

«Любов, як і смерть, запускає механізми»

– У ваших роботах, по ідеї, мала би бачити біль, а бачу легкість. Чому такий парадокс?

– У роботах є коктейль болю і любові. На сьогоднішній день я думаю, що то така сила, як любов, також як і смерть, запускає якісь такі механізми і знову стимулює працювати.

Так, символізм у роботах дуже складний. Так, він іноді болісний. Але там закладено і любов, і біль, і все. Все, що ми переживаємо кожного дня. Або я переживаю.

«Там, з тваринами, нічим крити»

– Як ви Мирона мучили, щоб він був таким слухняним?

– Ніхто нікого не мучив, тому що контакт стався буквально за день. Люди, які із села, знають, що таке півні. Вони не те, що з рук їстимуть, до них не підійти і тим паче взяти на руки! 

Я підійшов і погладив його, він дозволив це зробити. Контакт відбувся. Так само було з коровами в серії «Vacas», у серії «Дерть», де я працював на кінному заводі. Часто кажу, що мені з тваринами легше працювати, як з людьми. Там, з тваринами, нічим крити. Ти або в їхній зграї, або вони тебе не підпустять до себе. Тому контакт став дуже легко. Здається, Мирон теж отримував задоволення від процесу (сміється, – авт.).

«Працюємо далі»

– От ти працюєш двірником чи директором компанії, а коли отримуєш задоволення від роботи плюс фінансову частку, це завжди помножити на десять. Я сам пішов із митниці, зробивши непогану кар’єру. З одною великою зіркою пішов займатися фотографією – це ж сюр. Так? Але таким був мій вибір.

Так, він був пов’язаний із помилковим діагнозом про рак. Щось має статися в житті, коли тобі от стає абсолютно пофіг і зрозуміло все.

Якщо є талант, успіху можна добитися в будь-якій сфері. Якщо дуже багато працюєш і працюєш щиро, завжди є результат. Є гарне слово «вйобувати». Мені здається, я багато працюю з фотографією, тому і є результат. Я ним не хвалюся. Абсолютно спокійно ставлюся. Маю на увазі виставки, зокрема за кордоном, в Україні, в Києві, але це все просто досвід. Працюємо далі. І це дуже класно, якщо ти чимось гориш.

«Я не лаюся. Я йду»

– Павле, у вас багато близьких друзів, от саме близьких?

– Ні. У зв’язку з війною відпали друзі, яких я знав навіть із першого класу. Так сталося, тому що розмови, якими ми жили до довоєнного часу, були, мені здається, наполовину порожні, беззмістовні. Було добре, легко, але…

У мене є така штука: я ніколи з людьми не лаюся. Я йду з їхнього життя. Скажу банальну річ, але коли звільнилося місце для спілкування, з’явилося стільки цікавих нових людей. Це нормально розходитися з людьми. Але розходитися совісно.

Я доволі закрита людина в спілкуванні. Але якщо з’являється людина і я відкриваюся, то повністю. Але я потребую від людини взаємності. Тобто якщо я відкриваюся на сто відсотків, то вимагаю від неї на сто один відкритості. У цьому, вибачте, я егоїст. Такий обмін дуже важливий, гра в одні ворота – не про мене.

Теж не розумію, навіщо продовжувати стосунки. Це стосується людей, які наважилися жити разом. Є приклади людей, які мучать одне одного і не наважуються піти, хоч можуть бути щасливими з іншою людиною. Або навіть самі.

– Я така людина, що вибрала бути сама щасливою.

– Це прекрасно. Я вас розумію. Тому що самість, одинокість – вона дуже класна. Більшість людей її бояться, тому що коли ти один, ти настільки чесний в думках. Іноді то не те, що лякає, це складно. 

Класно, коли ти вирішуєш. Звісно, що є друзі, родичі, які можуть підтримати. Але коли ти сам за все відповідаєш – це мегакруто.

«Поки є сонце, потрібно виходити»

– Ви казали, що рано прокидаєтеся.

– Рано прокидаюся. Цієї складної зими пообіцяв собі: як тільки потепліє, не витрачатиму час на спання, прокидатимуся рано і відчуватиму цей день на максимум. Думав, хай яке буде це літо – холодне чи спекотне – я ним насолоджуватимуся. Ставив будильник на шосту ранку і побув тиждень у режимі, який триває досі. Так, рано прокидаюся, хоч доволі пізно лягаю спати. Але якщо ти наповнений, тобі вистачає 6–7 годин, щоб виспатися. 

В мене є дві речі, які приносять мені задоволення і завдяки яким тримаю себе у формі, тому що робота з автопортретами цього вимагає. Не те, що в тебе, вибачте, живіт виріс, а гнучкість. Велосипед і плавання – це дві мої залежності, які дуже люблю. Хоч незважаючи на те, у мене гарні взаємини з алкоголем. 

Тож поки є сонце, тепло – потрібно виходити і проживати цей день. Побачимо, що буде взимку. Це дуже важливо для нашої психіки.

– А чим ще рятуєте психіку, крім фізичної активності?

– Вона не допомагає. У комплексі підключається розмови з друзями, алкоголь, тютюн. Ці звички називають шкідливими, але я думаю, що все, що зроблено із задоволенням, корисне. Тому басейн, велосипед, друзі, алкоголь…

«Мрія одна, щоб цей піздєц закінчився»

– Павле, про що ви мрієте?

– Мрія одна, щоб цей піздєц, вибачте, закінчився. Думаю, це мрія 99 відсотків людей, які проживають в Україні, і не тільки в Україні. Звісно, нас зараз плавить від багатьох речей, психіку плавить. Здається, потрібно розуміти людей. Я не знаю, як це робити. Кожного несе кудись. Але якщо ми будемо роз’єднуватися, тільки лаятися – ні до чого доброго це не приведе. –  Мене вже інколи паяє!

– Це нормально паятися, плакати в наших умовах. Треба бути максимально щирим, не боятися сліз, самотності. І загалом у цьому житті чого можна боятися, зважаючи на наші події? Хіба що за близьких варто боятися. За батька. Сестра із сім’єю давно проживає у Великобританії, має громадянство. Тому переживаю за батька, родичів, друзів, а за себе в останню чергу.

«Любов – це коли викладаєшся на сто відсотків»

– Ви не любите штампи. Але запитаю теж штампом: у вас була така закоханість, як у фільмах? – Вона зараз відбувається. Звісно, була до цього. Повторюся: я дуже багато вимагаю від людини, яка поряд, тому що якщо дружу чи люблю, викладаюся на сто відсотків, і дуже багато потребую взамін. Дуже мало є людей, які готові бути поряд і віддавати також.

Таке відчуття любові… (задумується, – авт.) вона скрізь. У природі. В людях, але дуже дозовано. (сміється, – авт.).

Але побачимо… 46 років, я сам, мені комфортно. Класно, коли, не знаю, чи надовго, люди сходяться і щасливі. Я точно не житиму чужим життям і не підігруватиму, якщо відчуватиму, що все. Людей треба вміти відпускати з поваги до них, до речі.

– У мене був досвід жити чужим життям. Він травматичний. Головне – забрав довіру до людей.

– Якщо про це кажете так відкрито, то у вас довіра або повернулася, або він не забрав її до кінця. Я по собі знаю: коли втрачається довіра, коли зраджують, хай який ти товстошкірий, це б’є дуже боляче, щось у тобі відмирає.

Звісно, ми всі травмовані досвідами. Але точно треба продовжувати знову довіряти. Краще довіряти. Тому що навіщо жити, коли ти боїшся захопитися, полюбити або довіритися? Оця обережність, що приходить із досвідом, нас дуже гальмує.

«Наше завдання номер один у цьому житті – бути щасливими»

–  Ще хотіла запитати, що обираєте – м’ясо чи овочі?

– М’ясо з овочами.

– Але м’ясо мусить бути завжди?

– Я кожного дня не вживаю м’яса. Але якщо мені іноді захочеться з’їсти стейк або борщ із м’ясом, не відмовляю собі.

– А алкоголь який п’єте, міцний?

– Міцний. На сьогоднішній день я обрав два напої – це виключно червоне сухе вино або віскі.  Правда, червоне вино відходить уже, тому що в наш час хочеться якоїсь вічності… В селі я п’ю самогон. Він прекрасний, домашній. 

Наше завдання номер один у цьому житті – бути щасливими. Крапка. Якщо ти щось вживаєш і відчуваєш, що тебе тягне вниз, то це проблема. Але коли відчуваєш від того задоволення… Звісно, я можу перепити, як і більшість тих, хто вживає. В алкоголі подобається те, що ти розкриваєшся. До розмови з вами я випив три чарки домашньої самогонки. Тому що мені захотілося.

«Мистецтво не має робити людину тупою»

Я вчора переживав за інтерв’ю. За те, що роблю, теж переживаю, зокрема за виставки. Але не боявся, що скажу щось не так. Взагалі не боюся бути смішним чи недоречним, не вибудовую якихось складних текстів. Коли приходжу на якусь виставку і читаю надскладний текст – не те, що його не розумію, виходжу і думаю, що я якийсь тупий, вибачте. От, вибачте, мене наїбали.

До речі, чому люди в Україні бояться мистецтва? Мені здається, мистецтво має бути доступним. Так, іноді вистрілюють гарні складні тексти, і це добре. Але коли постійно говориться, що мистецтво для якоїсь, вибачте, ніші, що воно незрозуміле, тому, звісно, люди його бояться. 

Мистецтво має подаватися доступно і так, щоб люди не думали, що вони дебіли. Люди не повинні виходити з виставки і думати, що вони тупі. Вони мають виходити з думками.

Я дуже люблю артхаус, і після перегляду продумую 100 варіантів, як може продовжуватися кіно. Отак і в них. Вони побачили роботу, їх зачепило – це головне. А коли все таке складне, пафосне… Ці всі відкриття виставок, де більшість приходить, щоб себе показати, сфотографуватися, вдягнути новий одяг і навіть не звертають уваги на роботи, а фотографуються із келихами… Це якийсь крінж, вибачте. А такого 90 відсотків. Але це відпаде, як відпала шароварщина, яка почалася при повномасштабці.

«Відпали «всесвітньовідомі» місцеві»

У мене є закордонний досвід, коли люди приходять на виставки спілкуватися, говорити про роботи, бачитися. Говорити про будь-які речі… І не робити з цього штучного пафосу.

Оці штампи: «найдорожчий», «найуспішніший». Ну от українські журналісти, які пишуть про митців «всесвітньовідомий», оця хрінь, що несеться… Я дивлюся і думаю: «Ви це серйозно? От навіщо ви це робите?..» Так, у нас з’являються нові цікаві роботи та автори. А що стосується музики, то скільки непотребу виїхало. Весь штучний пафос, дешевизна – вона відпаде з часом… Але, на жаль, зараз вона досі прогресує.

Війна запустила такий процес, що ми переосмислюємо в тому числі і мову, і в тому числі музику. Маю на увазі ту музику, яку нам тулили з усіх плеєрів, телевізорів. Зараз думаю: «Боже, як це можна було слухати?..» У соцмережах проскакують ці «голубі огоньки»… Іноді дивишся і думаєш: «І це ж ми дивилися! Як цей крінж можна було дивитися!» Так і з музикою, і з усім.

Але зараз процес запущено, його вже не зупинити. З’явилося дуже багато молодих і класних. Я отримую задоволення від музики, авторів, митців, які можуть себе проявляти. Відпали «всесвітньовідомі» місцеві.

Я не люблю слово «нормальне». Для одного одне нормальне, для другого – ні. Але коли люди приходять на виставки, щиро діляться враженнями, не заздрять один одному…

– А є такі митці, що не заздрять?

– Це я, Ін. У мене немає заздрості.

Якщо мені щось подобається, я просто йду і роблю. Заздриш, коли в когось є більша можливість поїхати в Австралію і пожити з аборигенами, але це про можливості.

А все інше – іди і роби! Не жалійся – іди, роби. Вйобуй – і буде результат.

Інна РОЙКО