INTERVIEW

BAH.ROMA: «Музика для мене — своєрідний антидепресант»

Понад сто людей на даху київського хмарочоса співають «На глибині». Серед них — переселенці, люди, які втратили близьких, і ті, для кого музика стала способом пережити війну.

Саме так виглядає один з останніх проєктів BAH.ROMA — музиканта, який не приховує, що й сам іноді плаче, коли пише пісні.

В інтерв"ю Playboy Ukraine він розповів про музику як про особисту терапію, творчість під час війни, переосмислення власних пісень українською мовою та відповідальність митця перед суспільством. А ще — про те, чому на його концертах люди плачуть, як під його музику народжуються діти та чого сьогодні найбільше бракує всім нам.

Як ти зараз почуваєшся і що допомагає тобі справлятися з емоційним навантаженням? Яке місце в цьому займає музика?

Нещодавно я був у Карпатах. Цілих три доби. Поїхав просто поспати без тривог, видихнути й хоч трохи відпочити від усього.

Знаєте, у дитинстві батьки майже щороку намагалися возити нас із сестрою на море. Обов"язково в оксамитовий сезон, щоб подихати морським повітрям, набратися сил. І от зараз я зловив себе на думці, що роблю приблизно те саме. Тільки вже дорослим, без батьків і не на море. Хоча гірське повітря має щось своє, особливе. За ним точно варто їхати в гори.

Здавалося, що на якийсь момент мені навіть вдалося переключитися. Просто побути там, де трохи тихіше, де можна виспатися й хоча б ненадовго відпустити всі ці думки. Але тривало це зовсім недовго. Повертаєшся — і все знову наздоганяє.

Думаю, зараз багато хто живе в подібному стані. Іноді ця емоційна клоака відчувається особливо сильно. Мені б дуже хотілося всього цього не відчувати. Як і вам, напевно. Але нам доводиться із цим жити й щодня знаходити способи справлятися.

Для мене одним із таких способів стала музика. Причому не лише та, яку я слухаю, а й та, яку створюю.

Коли хочеться щось послухати, я зазвичай шукаю музику під свій стан. Іноді потрібно відволіктися, а іноді — навпаки, почути щось, що повністю збігається з тим, що відчуваєш.

Але значно частіше я просто сідаю створювати власну. Для мене це своєрідний антидепресант. Спосіб розповісти про те, що справді болить, відрефлексувати події, передати свій стан, думки й переживання.

Мабуть, тому в кожній із моїх пісень так багато мене самого.

Чи можна назвати це терапією? Для мене — однозначно так.

Люди часто пишуть, що плачуть під твою музику, а на концертах переживають справжній емоційний вибух. Що ти відчуваєш у такі моменти? Чи бувало, що власні пісні доводили до сліз і тебе самого?

Думаю, вони відчувають ці пісні приблизно так само, як і я. Бо, знаєте, під час написання я теж іноді плачу.

Більшість моїх останніх пісень — це відображення того, що відбувається зі мною, з близькими мені людьми, з усім, що нас оточує. Це мої думки, переживання, погляди на події та спроба якось усе це осмислити через музику й рими.

І, мабуть, річ у тому, що ми всі зараз переживаємо багато схожого. У кожного своя історія, свої обставини, свій біль, але є речі, які відгукуються багатьом. Тому людина може впізнати в пісні щось дуже особисте, навіть якщо я писав її зовсім про інше.

Мені самому після того, як трохи порюмсаю, стає легше. І я вважаю це абсолютно нормальним.

Звісно, я радію, коли бачу, що мої пісні викликають такий відгук. Це дивне відчуття: ти колись сидів наодинці зі своїми думками, написав про них пісню, а тепер стоїш на сцені й бачиш сотні людей, які переживають її разом із тобою.

Ви б бачили, що відбувається на концертах, коли я починаю співати «На глибині». Людей буквально переповнюють емоції. Вони ніби всі разом, одночасно отримують оргазм.

Чи це не терапія?

Ти переосмислив і перевипустив частину своїх пісень українською. Як виникла ця ідея та що для тебе означає результат цієї ініціативи?

Я адаптував українською дві пісні — «На глибині» та «Бувай, вже час». Ці адаптації були пов"язані зі зборами донатів, і загалом завдяки цій ініціативі вдалося зібрати
2 283 358 гривень. Для мене це важлива історія. Не лише через саму суму, а й через те, скільки людей долучилися до спільної справи. Зрештою, ці пісні отримали нове життя, а разом із цим вдалося зробити щось справді корисне.

Твій нещодавній проєкт об"єднав понад 100 людей із різних регіонів України. Як народилася ця ідея? І що найбільше запам"яталося тобі під час її реалізації?

Мені взагалі завжди подобалося хорове виконання. Мабуть, це ще з дитинства.
Коли я був зовсім малим, моя мама співала в жіночому хорі. Вони гастролювали, і мама іноді брала мене із собою. Мені було років чотири, і я їздив із ними в автобусі.

Мабуть, ще тоді в мене й зародилася ця любов до багатоголосся.
Згодом я познайомився з Валею, керівницею хору, з якою ми реалізували відеопроєкт на пісню «Квітень». Там був невеликий хор, і мені дуже сподобалося, як пісня зазвучала в такому виконанні.

Пізніше ми разом виконали «На глибині» під час одного з виступів у київському Будинку актора. І це було щось неймовірне. Тоді ми заговорили про те, що було б класно записати цю пісню з великим хором.

Якийсь час ми просто обговорювали ідею, поверталися до неї, відкладали. А потім вирішили: досить говорити, треба робити.

Так ми зібрали понад 100 людей із різних регіонів України на даху одного з найвищих хмарочосів Києва й записали лайв-відео на «На глибині».

Серед учасників були й переселенці, зокрема люди з тимчасово окупованих територій. У кожного своя історія, свій біль, свої страхи. Але в той момент усі вони стали частиною чогось спільного. І для мене це було надзвичайно важливо.

Валя розповідала мені про одну жінку, яка втратила на війні чоловіка й сина. Після цього вона цілий рік не співала. Але погодилася долучитися до нашого проєкту й знову заспівала.

Мені здається, ця історія дуже добре пояснює, навіщо ми все це робили. Бо йдеться не просто про музику чи красиве багатоголосся. Це про людей, які переживають надзвичайно складні речі, але знаходять можливість бути разом, співати й хоча б на якийсь час не залишатися наодинці зі своїм болем.

Сама реалізація була ще тим випробуванням. Уявіть: дах хмарочоса, понад сто учасників, величезна знімальна команда, техніка, операторський кран. І все це в Києві під час війни.

Звісно, не обійшлося без повітряних тривог. Нам доводилося переривати зйомки й спускатися в укриття.

Ми провели там майже цілий день, практично до комендантської години. Було непросто. Але ми всі дуже вірили в цю ідею. І я, і Катруня, яка була режисеркою проєкту, і вся команда. Нам справді хотілося зробити це якнайкраще.

І зрештою вдалося.

Коли зараз читаю відгуки, бачу, як люди реагують на це відео, як розповідають про мурахи по шкірі й сльози, розумію, що все було недарма.

Ми хотіли показати, що навіть зі своїм болем людина не залишається наодинці. І мені здається, нам вдалося це передати.

Чи є історія слухача, яка тобі особливо запам"яталася? Можливо, хтось розповів, що твоя музика допомогла йому пережити складний період?

Таких історій насправді чимало. І вони дуже різні.

Хтось розповідає, що мої пісні допомагають переживати складні періоди, коли зовсім важко. Хтось знаходить у них щось своє, близьке, те, що допомагає впоратися з переживаннями. Але є й значно веселіші історії.

Наприклад, я точно знаю, що під музику BAH.ROMA люди займалися коханням. І, що найцікавіше, після цього народжувалися діти. Причому не одна дитина!

Тобто виходить, що моя музика причетна не лише до чиїхось емоцій, а й до появи нових людей на світ.

Ну хіба це не прекрасно?

А якщо серйозно, мені дуже приємно усвідомлювати, що мої пісні стають частиною чийогось життя. У моменти радості, закоханості, суму чи тоді, коли людині особливо важко. Мені хочеться вірити, що ця музика справді має якусь цілющу дію. Принаймні для мене самого вона точно так працює.

Як зараз виглядає твій звичайний день? Чого найбільше не вистачає з життя до повномасштабного вторгнення?

Думаю, мій звичайний день зараз мало чим відрізняється від днів більшості українців. Повітряні тривоги, недосипання, постійний стрес, неможливість нормально відпочити. Від одного пиздеця до іншого пиздеця. І так по колу.

Іноді здається, що організм уже просто звик жити в такому стані. Хоча навряд чи до цього взагалі можливо звикнути. У всьому цьому я намагаюся знаходити хоч щось, за що можна зачепитися. Щось, що допомагає не провалитися остаточно в це відчуття безвиході. Для мене це музика. Вона справді мене рятує.

Можливість сісти, щось написати, зіграти. Хоча б ненадовго переключитися з усього, що відбувається навколо, на щось, що я сам можу створити.

Тому поки що тримаюся за музику. Це одна з небагатьох речей, які зараз допомагають мені вибиратися із цього стану.

А найбільше, мабуть, не вистачає звичайного спокою. Можливості просто жити, будувати плани, засинати й не думати про те, що станеться цієї ночі.

Як, на твою думку, змінилася роль митця в українському суспільстві під час повномасштабної війни? Чому нам ще потрібно повчитися?

Я думаю, що митець — це певною мірою ретранслятор свого часу. Можливо, навіть рупор. Хоча слово «рупор» звучить якось надто голосно.

Але я маю на увазі ось що.

Коли ти маєш аудиторію, ти усвідомлюєш відповідальність. За те, про що говориш, про що пишеш, які думки транслюєш. І взагалі — навіщо ти все це робиш.

Для мене мистецтво — це відображення часу, закарбоване у творі. І в цьому сенсі я теж є своєрідним голосом того часу, у якому живу, і тих людей, із якими його проживаю.

Мені зараз просто не вдається писати якісь супервеселі пісні. Та й, якщо чесно, не дуже хочеться.

Майже вся моя творчість останніх років так чи інакше пов"язана з війною. З тим, що відбувається навколо, що я бачу, відчуваю, через що проходжу сам і через що проходять близькі мені люди.

Іноді, звісно, вдається написати щось більш замріяне, світле, позитивне. Але здебільшого музика все одно повертає мене до нашої сьогоднішньої реальності.

І я думаю, що зараз одна з найважливіших ролей митця — допомагати зберігати нашу державність через культуру.

Бо культура — це те, що робить нас нами. І саме її в нас намагаються відібрати. Знищити, привласнити, стерти.

А ми маємо не дозволити цього зробити.

Створювати українське, розвивати його, показувати світові, поширювати. Робити так, щоб наша культура не просто збереглася, а продовжувала жити й розвиватися.

І, мабуть, нам усім ще потрібно вчитися більше цінувати власну культуру. Не лише тоді, коли її намагаються знищити, а й щодня. Підтримувати своїх митців, цікавитися українським, давати йому простір для розвитку.

Бо зараз важливо не просто відстояти те, що маємо, а й зробити так, щоб усе це жило далі.

Бліц 1. Найвідвертіша пісня або фраза, яку ти написав за час творчості?

Мені здається, вся моя творчість останніх років — це суцільна відвертість. Навіть складно виділити щось одне.

2. Продовж: «За 5 хвилин до виходу на сцену BAH.ROMA…»

…намагається зібратися докупи. Хвилювання нікуди не зникає, тому ми з музикантами проговорюємо вголос просту установку: «Ми маємо самі отримати задоволення й зарядити ним інших».

Ну і, звісно, наше улюблене: «Ахуєнно роби — ахуєнно буде!»

3. Що нагадує тобі про дім?

Люди з Донбасу, яких я зустрічаю.

4. Любов для тебе зараз — це що?

Це стан, напевно. Стан, у якому я або перебуваю, або ні.