УКРАЇНСЬКИЙ ФОТОГРАФ ПАВЛО МАЗАЙ: «МЕНІ ДУЖЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ФОТОГРАФІЯ ТИМ, ЩО ВОНА НІМА. З НЕЮ НЕ ТРЕБА СЛІВ. ВОНА ПРОМОВЛЯЄ ІНАКШЕ, І ДО КОЖНОГО ПО-СВОЄМУ»

Павло Мазай не любить називати себе фотографом і не може чути слова «фотохудожник». Він – киянин, але в нього досі нема жодної серії про місто. Мазай працює поза містом, а в місті друкує свої роботи, п’є вино, ходить в гості і проводить виставки. Колись він пішов з митниці у вільний та буремний світ мистецтва, ні разу про це не пошкодував і досі не знає, що таке творча криза. Колись він їздив по всіх усюдах, а зараз працює переважно в родинному селі на Чернігівщині. Єдина його серія, яка народилась в місті,—«Мої сни», на самому початку повномасштабної війни. Він тоді сидів вдома в Києві під обстрілами і раптом побачив в порожньому і захаращеному пожмаканим папером ящику з-під вина цікаву драматургію. «Драматургія»—улюблене слово Мазая. А ще – «автентичність». Після «Моїх снів» була дивовижна «Земля Мирона», потім «Дім, в якому мене нема», «Ovum». Два роки тому він виставлявся в Парижі, в травні починається його тримісячна персональна виставка «Проби» в Dokfoto Keskus в Таллінні.

«З ОДНОГО БОКУ, МЕНЕ ТЕЖ РУЙНУЄ ТЕ, ЩО ЗАРАЗ ВІДБУВАЄТЬСЯ, А З ІНШОГО, Я ВІДЧУВАЮ ДУЖЕ СИЛЬНИЙ ТВОРЧИЙ ПІДЙОМ. В МЕНЕ НІКОЛИ НЕ БУЛО ТАКОГО СИЛЬНОГО ПІДЙОМУ, ЯК ПІД ЧАС ВІЙНИ»

- Ми зараз опинились в ситуації постійного руйнування звичного світу, коли щось створювати дуже складно. Але митці влаштовані трошки інакше – вони в руйнації можуть вбачати певну драматургію, надихатися новими думками, ідеями і креативити попри все. Як в тебе?

- З одного боку, мене теж руйнує те, що зараз відбувається, а з іншого, я відчуваю дуже сильний творчий захват і підйом. В мене взагалі ніколи не було такого сильного підйому, як під час війни.

Мені зовсім незнайомий стан, який називають творчою кризою… Ну з того моменту, коли я свідомо став займатися фотографією, в мене творчих криз не було. Трапляються різні періоди, і от саме зараз підйом просто колосальний. Я весь час в процесі. Весь час приходять якісь думки – мучать вдень, вночі…

- Я звернула увагу, що в тебе вода взагалі зникла з робіт, тільки земля, причому дуже суха, зашкарубла. Пам’ятаю твою «Нормандію», «Mar Adentro», де вологість просто фізично відчувається. А зараз, в тому числі в зовсім нових серіях — «Дім, в якому мене нема», «Ovum» – повна зневодненість. Земля, на якій давно не було опадів, сухостій, дерева без листя, коріння, стара хата… Це передає твій внутрішній стан?

- Звичайно, це все внутрішнє. Але воно не тільки пов’язано з війною, з усім, що відбувається зараз. Це ж ще і про автентичність… Коріння, переорана земля, яку кожної весни починають засівати… В мене завжди існує прив’язка до конкретного місця. В одній з робіт серії «Земля Мирона» видно занедбане село, де народилась моя бабуся і де вже ніхто не живе. Там пройшло моє раннє дитинство, якого я не пам’ятаю. Тобто все це пов’язано зі мною, це все про мене. Робота з деревом в роті – теж на тлі цього горизонту. Зараз пішла зелень – це вже більш романтичне, про пробудження землі…

- Відсутність живої зелені теж пов`язана із душевним станом? Чи з мистецьким? Чи це концептуально-графічне?

- Ну, я так відчуваю. Це різна графіка. І я не можу дозволити, щоб всю цю графіку ламали якісь стеблі.

- До повномасштабної війни ти багато їздив. Коли з’явиться можливість знову мандрувати, куди поїдеш першим чином?

- Океан чи море. Просто сидіти чи стояти, спостерігати. Саму стихію. Взяти пляшку віскі і слухати ці монотонні звуки. Я дуже люблю слухати море і дуже за цим скучив. Воно ніколи не мовчить, навіть в повний штиль… Хоча зазвичай я працюю в тиші.

- Ну повної тиші в природі не існує. Ворона каркає, жаби кумкають, півні кукурікають. Що, Мирон весь час мовчав, коли ви співпрацювали?

- Ні, він, звісно, кукурікав… Корови теж плямкають, коли пасуться, їдять траву, але це мені не заважає. А навіть навпаки ще більше занурює в роботу. Взагалі поле і море – дві стихії, які для мене взаємопов’язані. Тишу в полі я теж люблю слухати, в неї дуже багато всього зашито. Поле штормить, коли його орють. Переоране поле – це шторм. А коли його тільки засіяли – повний штиль.

- Я так розумію, урбаністичну серію від тебе не слід чекати? Місто ніяк в тобі не відгукується, воно зовсім тобі як митцю не цікаве…

- Поки моє око його просто не бачить. Але я не хочу, щоб через це склався імідж Мазая — сільського мешканця. Я не знаю, що і коли в цьому відношенні зміниться, яку мені захочеться зробити міську серію, чи буде це саме про Київ... Це може бути, наприклад, Бангкок чи якесь місто в Австралії.

- Мені дуже імпонує моя чесніть – я не роблю того, чого не відчуваю, що мене не поглинає і не захоплює. Я можу виїхати на тиждень і зробити дуже багато матеріалу. І одразу відділяю, коли його переглядаю: що може піти на виставку, з чого може прорости нова серія, а що - просто цікаві чернетки. Це можуть бути три тисячі кадрів, п`ять… Переглядати їх – найцікавіше в роботі, і я завжди точно знаю, який кадр буде першим в серії. Він не кращий, але він цілісний.

- Він задає тему?

- І все обертається навколо нього. До речі, цікава метафора мені зараз прийшла в голову — вулик. Ми качаємо мед в селі, я допомагаю і спостерігаю за процесом. Кожна бджола виконує тільки свою роботу. Ті, хто повинні приносити мед, приносять мед, ті, хто мають охороняти вулик, його охороняють… Є якась спільна мета…

- В бджіл - сувора ієрархія. Яка тут може бути алегорія із творчістю?

- Може, я просто скучив за ними. Може, мене просто давно бджоли не жалили…

- Класний був автопортрет із «підбитим» бджолою оком.

- Так. Я його дуже люблю.

«МОЄ ТІЛО – ПРОСТО МАТЕРІАЛ. МОЇ АВТОПОРТРЕТИ – ЦЕ НЕ ПРО ТЕ, ЩО Я КРАСИВИЙ»

- Стосовно автопортретів. Мало того, що в тебе не має квітів, зелені, міста, в тебе ще й нема людей. Єдина людина, яка є, — це ти.

- Мені себе цілком достатньо. Мені навіть одного себе іноді буває забагато. Я дуже люблю кераміку, і не раз вже казав, що я – це глина. Це навіть не про те, як я себе бачу в тому чи іншому образі… Для мене не важливо в своїх автопортретах виглядати красиво. Мені важливо передати внутрішній стан. Моє тіло – це просто матеріал.

- Справа в тому, що в тебе завжди одне й те ж саме тіло. В тебе нема жіночих тіл, дитячих, старечих, юнаків, дівчат. Все це людське розмаїття, цей дуже драматургічний світ в тебе відсутній.

- Всі мої автопортрети – це продумана ідея, яку я можу втілювати лише так. Це те, що я можу робити тільки із собою. Це ж доволі складні речі – з косою, з вогнем… Кого я можу посадити, підпалити і знімати? Мені, наприклад, потрібно, щоби ніс торкався коси лише на міліметр, з ким я ризикну це робити?

- Ну це творчий екстрим. Я такі випадки не розглядаю.

- Справа не в екстримі. Я розумію, чого хочу досягти, знаю, що відчуваю і проживаю, а комусь мені треба буде все це пояснювати. Як це можна пояснити? Ну я не знаю. Я досягаю виразності, бо знаю, що саме хочу донести. Я намагаюсь транслювати якісь сенси поза віком, часом і конкретним тілом. Це не про самозакоханість і самолюбування. Хоча іноді я любуюся собою, - коли мені, наприклад, вдається досягти тієї графічності, якої я прагнув. Мої автопортрети – це не про те, що я красивий.

- Але свій нарцисизм ти не заперечуєш?

- Ні! Абсолютно! І можу його пояснити. Більш того – автопортрети вже стали моїм почерком, їх перестали боятися… Зараз в моїх персональних виставках 30-50 відсотків робіт – це автопортрети. «Мої сни» — цілком автопортретна серія.

- При тому, що там нема жодного обличчя…

- Я, до речі, не думав про це…

- Ти — не майстер комплементів, ніколи не намагаєшся якось причепурити дійсність, в тебе вистачає жорстких робіт. Але при всій твоїй суворій реалістичності твої серії ніколи не пригнічують, навіть у «Моїх снах» нема відчуття кінця світу, це просто тимчасовий душевний і фізичний стан.

- Тому що ми безсмертні, а не приречені. Я не хочу зараз впадати в якусь містику і езотерику – місце сили, голос предків… Я не люблю всю цю хрінь. В мене є переживання минулого, якого я не пам’ятаю, але відчуваю. Я відчуваю присутність близьких людей, які пішли. Для мене їх присутність - це факт. І от всього цього зі мною майже не трапляється в місті.

- А в Києві тебе хоч щось надихає? Є там щось хороше?

- Поліграфія. Коли ти вперше друкуєш свої роботи – це відчуття справжнього щастя. Всі роботи, які бачиш в телефоні, в цифрі, не просто відрізняються. Вони мертві, поки їх не надрукуєш.

- Фотографія — мистецтво стрімке і швидкоплинне, треба вхопити мить. Я зараз не розглядаю постановочні фотосесії, композиції і реконструкції. За своєю суттю фотографія – це про зараз. Художник може роками в майстерні щось малювати для вічності, письменник десятиліттями писати одну книжку, кінорежисер – півжиття знімати фільм. Фотограф завжди на низькому старті. Тебе це дратує, виснажує чи навпаки?

- Для мене фотографія — це не завжди фіксація реальності. Це може бути і про минуле, і про майбутнє, і про тепер, і поєднуватись в одному кадрі все разом. Репортажне фото, безумовно, завжди пов’язане з часом, з конкретною подією, явищем, моментом. Коли ти виходиш в поле, ніякої події не відбувається. Корови, коні, земля Мирона… «Мої сни» — це теж не тільки про війну і переживання реальності.

Я ніколи не працював з репортажною фотографією, тому ніяк не пов’язаний з часом, не скутий подією… Я взагалі більше занурююсь в минуле, ніж працюю з теперішнім. Всі мої роботи тим чи іншим чином втілюють мій життєвий досвід. Всі художники завжди розповідають про особисте. Про своє дитинство, сім’ю, кохання, свої травми, комплекси… І саме в цьому - драматургія.

Я вже казав, що, коли працюю над серією, то знаю, який кадр буде головним, з якого все починається. Коли я робив Vacas, то починав працювати в Херсонській області, там великий лиман… Потім приїхав в своє село, в Чернігівську область, і подумав, що вся ця історія – про мене, моє дитинство, життя, і продовжив працювати вже в Коломійцівці. Тобто для мене все це не швидкоплинне, не миттєве і не тільки про зараз.

- В тебе є якісь творчі орієнтири, особистості, які тобі найбільш суголосні? Бекон? Пікассо? Брак?

- Бекон – так. Хоча багато кого він лякає. Захопленість Пікассо я переріс і до нього охолонув. Дуже колись любив Далі, абсолютно охолонув. Брака люблю до сих пір.

- А з фотографів? З’явився хтось, запав в душу? Чи як нікого не було, так і нема?

- Нема.

«Я — ЯК ПАРАЗИТ, ЯКИЙ, ОПИНИВШИСЬ В ЯКОМУСЬ ОРГАНІЗМІ, ПРОСТО ВСОТУЄ ВСІ ЖИТТЄВІ СОКИ. АЛЕ ПАРАЗИТ ОТРУЮЄ І ВБИВАЄ. Я НЕ ВБИВАЮ»

- Мені твої роботи нагадують Ендрю Ваєта – американського магічного реаліста, який все своє 90-літнє життя провів на фермах в двох штатах, нікуди майже не виїжджав і малював одне й теж саме – степи, хати, зачовгані човни, сараї, дошки під сонцем, худобу… Правда, на відміну від тебе, ще й людей. І на все це його одне й те ж саме можна дивитись безкінечно.

- Я вже розумію, що ризикую отримати тавро сільського митця, який живе в місті, але приїжджає в село, щоб сфотографувати корів і коней. Насправді, я - космополіт, який може працювати де завгодно. В мене є цікавий досвід роботи в різних місцях – і на Шрі-Ланці, і в Нормандії… Я — як паразит, який, опинившись в якомусь середовищі, організмі, просто всотує всі життєві соки. Але паразит отруює і вбиває. Я не вбиваю.

- Ти не тільки терпіти не можеш слова «фотохудожник», але й уникаєш слова «фотограф».

- Бо це штампи. Мені здається, я - більше.

- Ну ти займаєшся фотографією, як тебе називати?

- Алкоголік.

- Я знаю, що ти - відомий алкоголік червоного вина.

- Не тільки червоного вина. В селі я п"ю тільки самогон. Колись я привозив в село вино, його вистачало десь на день-два, але вино в селі взагалі не працює.

- Ти п"єш кожен день?

- В селі – так. В місті – ні.

- А яке саме вино?

- Іспанія, «Ріоха». Воно дуже щільне, важке, насичене, я люблю тонінне вино. Але вино – це в місті. В селі ж інша стихія, автентичність, культура вживання алкоголю… Самогон я дуже поважаю, три-п’ять чарок ввечері - і вранці почуваєш себе просто чудово.

А коли всі вже випили і пішли спати, сідаєш за хатою - і на тебе падає зоряне небо, яке там завжди дуже низько. І ти просто втикаєш в цей шалений всесвіт, і не думаєш – чи існують позаземні цивілізації, що наступить завтра і коли закінчиться війна. На тебе просто впало небо, і ти не знаєш, що з цим робити.

- Творчі ідеї чи думки коли-небудь приходять на тверезу голову?

- Алкоголь – міцний творчій допінг, під його впливом багато чого народжується, це чиста правда. Але, наприклад, «Мої сни» я робив на початку повномасштабного вторгнення, коли взагалі не пив. І не тому, що боявся піти в запій (в мене запоїв ніколи не буває), а тому що весь час треба було контролювати ситуацію, бути максимально зібраним. Алкоголь стає проблемою, коли ти вже не можеш без нього жити. А для мене алкоголь являється… Музою…

- Ти – паразит, і муза в тебе цікава. Твої сільські товариші по чарці знають, чим ти займаєшся, бачать, як ти працюєш?

- Вони іноді бачать мої роботи в якихось публікаціях. А коли я працюю, то нікого не підпускаю, бо це зруйнує все. Ти весь час знаходишся в напруженому стані – фізичному, психічному. Корові не можна сказати: «Стій там!» Чи хмарі над коровою - «Не рухайся!» Це живе життя, яке кожну хвилину змінюється. Це не тільки важкий, але й дуже інтимний процес.

Коли мені починає муляти нова серія, я іноді хочу просто вирізати ту частину, де треба все тільки починати робити. А коли нарешті отримуєш кадр, саме якого добивався, ти настільки щасливий! І це щастя не можна ні з чим порівняти, навіть з дуже сильним коханням.

«ДЛЯ МЕНЕ НЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВА ТЕХНІКА, ЯКОЮ Я ЗНІМАЮ. ГОЛОВНЕ – ЩО ХОЧЕ СКАЗАТИ АВТОР. ЙОГО ВНУТРІШНІЙ СВІТ»

- Вже під час великої війни в тебе була виставка в Парижі, в травні цього року – в Таллінні. В цілому є якась суттєва різниця між виставочною культурою там і у нас?

- По-перше, це все досвід. По-друге, мені всього цього недостатньо. В Парижі, в галереї «1831 Art Gallery», був місяць. Зараз, в Естонії - три місяці, але мені все одно мало, і скільки б де не було, буде мало. Для іноземних глядачів, я сподіваюсь, це теж новий досвід переживання якогось нового і невідомого їм життя, хоча в Естонії і Франції теж орють землю…

В цілому там все проходить інакше. Нема жодного пафосу, цих безкінечних селфі, люди приходять поспілкуватися, подивитися роботи, обговорити, поділитися враженнями.

В Парижі я був три тижні. Перед цим — півроку копіткої підготовки, мені було важливо не підвести кураторів, спонсорів, я взагалі дуже ретельно ставлюся до роботи над виставкою. Пам’ятаю, що увечері перед відкриттям набрав ванну і не міг з неї вийти… Так мене накрило. Просто сидів там і ридав.

- Ну це красиво – сидіти в центрі Парижу у ванні і ридати через відкриття своєї персональної виставки.

- Я вважаю, що плакати для живої людини дуже важливо, і це не про слабкість.

- Чому саме Париж і Таллінн?

Раз на рік в Парижі проходить Photo Days Paris — визначна подія в світі фотографії. Куратором паризької виставки «VYTOKY» була Тетяна Дорошенко, яка разом зі своїм чоловіком Максимом Кононенко є колекціонерами, опікуються та підтримують українське мистецтво в своїй дипломатичній місії за кордоном. Естонія, як і всі країни Балтики також завжди займала не останне місце в історії фото. Саме результатом їх знайомства з Тоомасом Ярве, директором галереї Dokfoto Keskus, стала пропозиція проведення виставки.

- Тобто все це завдяки шанувальникам твоєї творчості і їх міжнародним зв’язкам?

- Ти не зайдеш в жодну європейську чи нью-йоркську галерею, якщо твої роботи не сподобаються, як би хто тебе не рекламував. Але без зв’язків, допомоги людей бізнесу, спонсорів, кураторів неможливо в принципі кудись зайти. Тому виставка за кордоном — це звичайно успіх, бо це, перш за все, зацікавленість самої галереї. І там до цього ставляться не тільки з точки зору мистецтва, але й з точки зору бізнесу і продаж. Мистецтво – це талант, але, щоб його продавати і просувати, одного таланту недостатньо.

Коли я вже почав працювати над «Землею Мирона», Аліна Очеретяна запросила друзів до ресторану. Пам’ятаю, було галасно, я постійно діставав сомельє з питаннями. Раптом Аліна повернулася до мене: «Паша, я хочу бути куратором «Землі Мирона». Це було несподівано - того вечора я погодився. Через пару днів повернувся в село та продовжив працювати, потім була виставка, а тепер Аліна вже має в Києві власну галерею – MISTRIKA.

Тому мені хочеться думати, що це Мирон її надихнув. Жартую, звісно, розмови про галерею почались раніше, але хай я буду вважати, що і ми з Мироном до цього причетні. Дуже важливо, коли саме люди, які розуміють, про що твоє мистецтво, несуть його в маси – в хорошому сенсі.

- В хорошому сенсі українська фотографія в світі відсутня як явище.

- Присутня.

- Ну хто, окрім Бориса Михайлова?

- Борис Михайлов. І це ще завдяки тому, що він живе за кордоном багато років.

- Це ще завдяки тому, що він — дослідник радянщини, а за кордоном це певний час була дуже модна тема…

- Безумовно. Він саме на цьому зробив собі ім’я. Він дуже крутий, і його відомість цілком заслужена. А українська культура в світі досі представлена в основному як шароварщина, чи як щось дуже нішеве. І зараз, коли митцям взагалі заборонили виїжджати за кордон, ми продовжуємо втрачати в культурному сенсі дуже багато. В культуру, щоб вона запрацювала, треба вкладатися століттями. Це гра в довгу, і за великим рахунком в нас цей процес так і не почав відбуватися. При тому, що в нас є, що показати світу і з чим входити до світового мистецтва.

Як приклад – «Боривітер» в «Українському домі», про Аллу Горську. Ось це потрібно везти і показувати всюди. Бо тут збігається все – війна, драматургія, автентичність, особистість, правда життя і мистецтва... І світ про таку українську культуру взагалі нічого не знає. І саме зараз, коли увага прикута до України, як ніколи, завдяки таким проектам в світі про нас щось можуть зрозуміти. Тому я вважаю, що не випускати зараз митців за кордон, — це просто злочин.

- Були часи, коли фотограф знаходився на ексклюзивному положенні, сьогодні майже кожен – фотограф. Телефоном можна зробити цілком пристойні знімки. Ти через це переживаєш?

- Ні. В мене інша вагова категорія. Я працюю тільки серіями. А серія – це не просто виїхати на день, щоб сфотографувати глечики, фартушки, хатки, не буду навіть казати про вишиванки…

- В селі їх, до речі, часто вдягають?

- На свята – да, обов"язково. Але ніхто не доїть корову у вишиванці, це не повсякденна одежа. Вишиванки – це святковий одяг. На звичайному полотняному теж могла бути якась вишивка, але вишита сорочка – це на свято.

А повертаючись до фотографії — для мене не дуже важлива техніка, якою я знімаю, головне – це зміст, який ти в свої роботи вкладаєш. Головне – це що хоче сказати автор. Його внутрішній світ.

Кожна моя серія – це кінематограф. Можна набрати 10-20 кадрів, які будуть геніальними, але ти їх не зможеш поєднати експозиційно, тематично, змістовно. Не буде єдиного висловлювання. Іноді ідея народжується швидко – наче сірник спалахнув, іноді це більш довгий процес: ти щось намагаєшся намацати, а коли вже намацав, все починає обростати, як соти. Ну мені подобається ця метафора з вуликом. А ще мені дуже подобається фотографія тим, що вона німа. З нею не треба слів. Вона промовляє інакше, і до кожного по-своєму.

Юлія П’ятецька